Дослідження прихованих зв'язків Києво-Печерської лаври
Катерина Воєвудська, провідна лекторка-екскурсовод Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра». Працює в Лаврі з 2005 року, називає себе «спадковою ексурсоводкою» – її мама була на тій самій посаді три десятиліття.
Києво-Печерська лавра, одна з головних святинь України, асоціюється у багатьох не з духовністю, а з успішним бізнесом, «руським міром» та Пашею Мерседесом.
Які приховані зв’язки криються в Лаврі, які маркери залишили по собі московити, і чому нам варто знати свою історію, яку століттями намагалися знищити? Розбираємося з Катериною Воєвудською, провідною лекторкою-екскурсоводом Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра». Катерина працює в Лаврі з 2005 року та називає себе «спадковою екскурсоводкою», оскільки її мама обіймала цю посаду три десятиліття.
Світло і тінь в історії Лаври
Слово «лавра» з грецької означає «вузька вулиця» або «житловий квартал». З XII століття титул «лавра» надається найбагатшим і найвпливовішим чоловічим монастирям.
Києво-Печерська лавра отримала ставропігію, церковну незалежність, підпорядковуючись Вселенському Константинопольському патріарху, а не Київському митрополиту. Управління Лаврою здійснювалося виборними архімандритами та соборними старцями — членами Духовного собору Лаври, які керували всіма сферами монастирського життя.
Забудова Лаври проводилася з урахуванням ландшафту місцевості й так, щоб її композиційним центром завжди був головний собор. Тому келії соборних старців, що формують Соборну вулицю, ніби розширюються у бік Соборної площі, створюючи так звану «зворотну перспективу» — ілюзію близькості Успенського собору до входу. Крім того, корпус праворуч ніби прикриває собою нижній масивний ярус Великої лаврської дзвіниці, і не дає цій висотній споруді пригнічувати велич Великої Печерської церкви — Успенського собору.
Загальна площа Києво-Печерської лаври займає 24 гектари й ділиться на дві частини: Верхню та Нижню. Екскурсії проводяться лише на Верхній території, тоді як на Нижній знаходяться Ближні та Дальні печери.
У 1988 році, перед розпадом СРСР, уряд вирішив передати частину Нижньої території релігійній громаді, зокрема, Українському екзархату Російської православної церкви, який отримав у користування Дальні печери та споруди над ними. Через два роки вони також захопили Ближні печери, змусивши керівництво заповідника віддати ключі.
Таким чином, більша частина Нижньої території перейшла під контроль Української православної церкви Московського патріархату. Це захоплення було значним, адже печери є найважливішою частиною монастиря, де зародилося духовне життя.
З кінця XI століття, коли монахи почали жити на поверхні, київські князі Ярославичі підтримали будівництво на Нижній та Верхній територіях. Києво-Печерська Лавра була не тільки релігійним, а й культурним і науковим центром, де створювалися літописи, формувалася бібліотека, розвивався новий стиль церковної архітектури, зародилася іконописна традиція, з’явилася лікарня.
Захоплення цієї території прибічниками «руського міра» перед розпадом СРСР мало велике значення і вплив на історію монастиря.
З 1994 року намісником Києво-Печерської лаври став Павло Лебідь, відомий як Паша Мерседес — нині підсанкційна особа, якій пред’явлено звинувачення у численних злочинах. Він неодноразово повторював, що українська держава стала на хибний шлях, тобто піддавав сумніву усі здобутки незалежної України, у тому числі перекручуючи нашу історію та встановлюючи проросійські маркери.
Крім того, без узгодження з відповідальними органами, розпочалася забудова Нижньої лаври новими корпусами, а деякі пам’ятки архітектури несанкціоновано перебудовувалися. Розпочався період духовної окупації. Під його керівництвом лавра почала асоціюватися не з духовністю та культурою, а з успішним бізнесом. Розпочалося будівництво готелів і господарських споруд, відкрилися цехи з пошиття одягу.
Ситуація ускладнилася після відновлення Успенського собору, де почали проводити богослужіння. Це призвело до спроб поширити вплив на Верхню територію Лаври, витісняючи музеї.
Темні часи Лаври
Музеї Києво-Печерської лаври з’явилися на початку XX століття, коли більшовики почали закривати монастирі. Київські інтелектуали разом із монахами створили музей для збереження унікальної пам’ятки зі 144 споруд. З 1922 року вся територія Лаври перебуває під охороною держави, а з 1990 року – під егідою ЮНЕСКО.
Попри спроби витіснити музеї, вони залишилися на території. З початком повномасштабного вторгнення активність проросійських сил зросла. З 1 січня 2023 року заповідник розірвав договір з монастирем Московського патріархату на проведення богослужінь у Верхній частині — в Успенському соборі й Трапезному храмі, а з березня 2023 року повністю розірвав оренду, яка складала одну гривню на рік, через порушення умов.
Монастир не мав права здавати споруди в суборенду, змінювати архітектурний ансамбль чи займатися підприємницькою діяльністю. Після програного суду першої інстанції вони подали апеляцію. На Нижній території з’явилися прибічники «руського міра», тому доступ туди обмежено. Печери також недоступні, але комісія працює над поверненням пам’яток.
Тим часом на Верхній території відбувається відродження та встановлення українських маркерів на противагу проросійським.
Приховані символи Великої лаврської дзвіниці
Велика лаврська дзвіниця, збудована в 1731— 1745 роках німецьким архітектором Йоганом Шеделем, була найвищою спорудою Києва й однією з найвищих релігійних споруд Східної Європи, висотою 96,52 метра. Зараз вона слугує укриттям під час повітряної тривоги завдяки восьмиметровим стінам та шестиметровому фундаменту.
Дзвіниця є прикладом класичного стилю з елементами бароко, як і більшість споруд Києво-Печерської Лаври.
Особливу увагу привертають позолочені двоголові орли на капітелях колон четвертого ярусу дзвіниці. Насправді вони ніякого зв’язку з росією не мають, бо походять від візантійської династії Палеологів і досі є офіційним гербом Константинопольського патріарха. До того ж у XVII—XVIII столітті це була популярна деталь оздоблення храмових споруд.
Це приклад того, як країна-агресор активно використовує старі образи, надаючи їм свої сенси, самостійно не створюючи нічого нового.
Орли на лаврській дзвіниці мають ряд відмінностей від імперського герба рф. Найбільш очевидна — у лапах немає символів влади, таких як скіпетр чи держава. Корони не з’єднані стрічкою, тому вони не виглядають як на гербі росії. Також відсутнє зображення Юрія Змієборця.
На дзвіниці розміщено годинник, який вже 121 рік відбиває час. Третій ярус містить три старі дзвони та один новий, «Дзвін всіх святих», відлитий у Маріуполі — українському місті, яке зараз знаходиться під окупацією росії. Один зі старих дзвонів, «Дзвін пам’яті та надії», щодня о 9:01 відбиває 10 ударів за кожен рік війни, що й досі триває. І символізує він те, що ми пам’ятаємо всіх, хто загинув, був депортований чи досі знаходиться в полоні.
Розташування Дзвіниці теж не випадкове — вона стоїть на шляху до головного собору. Зазвичай всі заходять до Києво-Печерської лаври через Святу браму, над якою побудована Троїцька надбрамна церква. Раніше монахи при брамі молилися за всіх, хто входив, і вважалося, що дворазовий прохід через браму очищає від гріхів.
Ця церква є найдавнішою мурованою спорудою Лаври, яка ніколи не була зруйнована, їй 900 років. Її зовнішнє оздоблення в стилі українського бароко з’явилось за часів гетьмана Івана Мазепи.
До церкви з обох боків прибудовані дві одноповерхові споруди — це колишні келії Соборних старців, де проживала адміністрація монастиря. Вони були виборним колегіальним органом, який здійснював управління всім монастирем. Проте Лавра – не просто монастир, це був ставропігійний величезний монастир, у якого було ще повно приписних монастирів. І на початок XVIII століття в Лаврі мешкало 1,5 тисячі монахів.
Спроба замаскувати історію через триптих
Для будівництва нової дзвіниці в Лаврі було виділено три тисячі золотих — кошти, які залишив монастирю Мазепа саме для зведення дзвіниці. На її стінах міститься триптих «Оранта з Антонієм і Феодосієм Печерськими», засновниками монастиря. Триптих розділений на частини, які були вмонтовані над трьома дверима дзвіниці.
З’єднавши три частини триптиха, видно напис про те, що 1470 року Успенський собор був відбудований київським князем Симеоном Олельковичем. Це свідчить, що у XV столітті не було темних віків на українських землях, як це пропагували російські наративи.
Триптих був знятий і замазаний, але знайдений під час реставрації 2005-2015 років. Зараз обговорюють можливість повернення його до собору, оскільки він має безпосередній стосунок до Успенського собору. Це демонструє глибину нашої історії, яку довго приховували.
Хто зруйнував Успенський собор?
На Соборній площі знаходиться оригінальний фрагмент стіни Успенського собору, який став своєрідним «пам’ятником вандалізму». Собор зруйнували 3 листопада 1941 року під час німецької окупації. Радянські війська замінували його при відступі з Києва, але вибух стався під час візиту німецького командування на чолі з президентом Словаччини Йозефом Тисо.
За радянських часів існували різні версії щодо руйнування собору: одні стверджували, що це зробили німці, інші – що це була спроба знищити німецьке командування. Лише в часи незалежності України було знайдено документи, що підтверджують мінування радянськими військами, але немає доказів, хто саме здійснив вибух.
Вважається, що радянська влада могла бути відповідальною за руйнування Успенського собору, оскільки німці не мали мотивів для цього. Крім того, в 30-ті роки XX століття радянська влада вивезла святині, які зберігалися в соборі, серед них були череп і правиця Володимира Хрестителя, які сюди переніс Петро Могила, а стіни зруйнували, щоб знищити історію.
Руїни собору розбирали протягом 15 років, після чого проводили археологічні розкопки. Москва не погодила жоден проєкт відбудови собору. Будівництво розпочали лише після розпаду СРСР, і в 1998-2000 роках цей проєкт був реалізований. Торік відзначили 950 років з дня закладення Успенського собору.
Він пережив багато пошкоджень через землетруси та інші природні катаклізми, а також численні воєнні дії, що у різні періоди точилися на наших землях. Проте була й не одна спроба навмисно знищити його, наприклад, сильна пожежа у 1718 році, яка знищила дерев’яну дзвіницю, інтер’єр собору, лаврську бібліотеку та архів.
Зачинатель київських типів храмів
У XI столітті, коли Успенський собор був збудований, він був вдвічі менший, ніж зараз: прямокутний, витягнутий із заходу на схід і увінчаний однією банею напівсферичної форми. Храм відрізнявся від типових візантійських церков, таких як Софія Київська і Десятинна церква, і був значно вищим. Це стало початком розвитку київського типу храмів, що вплинуло на подальшу українську архітектуру.
Храми почали «тягнутися» вгору, і куполи змінили форму з півсферичної на грушоподібну в XVII — XVIII століттях. Собор будувався для богослужінь ченців, які спочатку жили у печерах. Після того як князі Ізяслав і Святослав Ярославичі подарували їм два пагорби, вони почали зводити наземні споруди, і в 1073 році розпочалося будівництво Успенського собору.
Брати Ярославичі, зображені біля входу, разом з іншими ктиторами, кажучи сучасною мовою, донаторами та світськими людьми, які вкладали кошти в розвиток храмів і монастирів – символізують єднання монастиря та можновладців. Головний храм монастиря стає символом єднання і притягує до себе всіх, поступово перетворюючись на шановане місце поховання.
Тут закладений певний сенс: монастир, як місце духовності, притягує до себе можновладців, які долучилися до його розбудови. Це показує, що головний храм монастиря стає символом єднання. На відміну від більшості храмів давнього Києва, які засновувалися князями та знаттю в межах реформи Володимира щодо введення християнства, тут все було навпаки: спочатку з’явився монастир, який потім, наче магніт, притягував до себе людей.
Увіковічені в соборі
Феодосій Печерський, співзасновник монастиря, був одним із перших покладених в Успенському соборі. Він був похований у Дальніх печерах, але його мощі були перенесені до собору, де зберігалися у спеціальній раці у притворі. Напередодні Батиєвої навали у 1240 році, його мощі сховали «під спудом», і точне місце їх перебування досі невідоме.
У притворі собору зображені портрети можновладців, що сприяли розбудові монастиря, серед яких три українські гетьмани: Скоропадський, Хмельницький та Іван Мазепа.
Також тут можна побачити зображення князів Острозьких — Костянтина Івановича та Василя Костянтиновича. Надгробок князя Костянтина Івановича Острозького знаходиться тут же. Він зображений у короні, бо був великим гетьманом Литовським і національним героєм для українців, литовців та білорусів.
Він провів 35 битв за своє життя, програвши лише дві. Особливо важливо відзначити битву під Оршею 1514 року, де він зупинив 80-тисячну московську армію, що на кілька десятиліть загальмувало її просування в Західну Європу.
Є ще одна паралель із сьогоденням — Костянтин Острозький озброював свою армію власним коштом, використовуючи західноєвропейську зброю. Це нагадує сучасні події, де на тих самих землях українці зі зброєю в руках змушені захищати свої землі від московитів.
Інша визначна постать — український політичний, церковний і освітній діяч Петро Могила. Згідно з його заповітом, був похований під лівим криласом, але жодного знаку про його поховання немає. Московський патріархат не встановлював маркерів, що свідчили б про українську культуру, науку та освіту — їм це було не вигідно.
Петро Могила заснував Лаврську школу, яка згодом злилася з Братською школою на Подолі й перетворилася на Києво-Могилянський колегіум. Також він провів церковні реформи, відбудував храми, створив «Требник»,«Служебник» і катехізис «Православне сповідання віри», які були затверджені не тільки православними ієрархами України, а й патріархами європейських православних країн.
Він прагнув до єдності та розвитку держави й церкви, а його діяльність була спрямована на відновлення та зміцнення позицій православної ієрархії, і також примирення церков.
Могила перебудував Успенський собор, об’єднавши з хрещальнею Іоанна Предтечі та іншими каплицями й перетворив їх на бічні приділи. У цей час собор став п’ятибанним. Подальшу реконструкцію собору у формі українського бароко було проведено коштом гетьмана Івана Мазепи.
Кришка саркофага й срібні пластини з гербом та епітафією Петра Могили були знайдені під час археологічних розкопок 1982 року і нині зберігаються у фондах заповідника. Щодо останків святителя, то, ймовірно, вони знаходяться у спільному перепохованні під відбудованою Хрещальнею. Точних даних немає, адже некрополь Успенського собору — це понад 300 поховань за всю його історію.
Знаки та маркери в Успенському соборі
Найвища частина Успенського собору – простір під куполом, де розташований бароковий іконостас, один із найвищих в Україні. Він має висоту 21 метр, ширину 25 метрів і містить 93 ікони. Це не оригінал, а відтворення іконостасів XVIII століття.
Успенський собор змінювався як зовні, так і всередині. Через відсутність опалення і високу вологість кожне десятиліття проводилися реставраційні роботи. Бароковий живопис та іконостас з’явилися у 20-х роках XVIII століття завдяки гетьману Івану Скоропадському і його дружині Анастасії.
У середині XIX століття, під час реставрації, комісія з Москви й Санкт-Петербурга вирішила, що живопис Успенського собору не має цінності, і його перерозписали в академічному стилі. Проте академік Солнцев встиг зробити детальні замальовки інтер’єрів, а також декілька чорно-білих фотографій.
В результаті, до кінця XIX століття було знищено рештки фрескового живопису та мозаїк, що зберігалися понад вісім століть, а також бароковий живопис XVIII століття. Ікони з верхніх ярусів іконостаса потрапили до Національного художнього музею, де зберігаються донині.
Фрагменти іконостаса Успенського собору збереглися, тому що верхні його яруси були розібрані у кінці XIX ст. А загальний вид іконостаса, так само як і фіксація розміщення барокових композицій настінного живопису собору, були збережені на акварельних рисунках академіка Ф. Солнцева. Завдяки цим документам, чорно-білим фотографіям, дослідженню автентичного живопису XVIII ст. в інших храмах (зокрема Троїцької надбрамної церкви) стало можливим відтворити знищений московською комісією живопис. Він був відновлений державним коштом, тобто за участю всіх українців, і є спробою відтворити стиль Лаврської іконописної малярні XVIII століття.
У центральному куполі собору зображена трійця нового заповіту, символ єднання трьох іпостасей Бога. Догмат про триєдність Бога, прийнятий на Першому Вселенському соборі в 325 році, зображено навпроти іконостасу. На цьому соборі засудили аріанство, прийняли символ віри та визначили дату Великодня.
Лаврська іконописна школа XVIII століття часто пов’язувала давні події із сучасністю, зображуючи, наприклад, українську козацьку старшину. Усі Вселенські собори відбулися до розколу християнства, офіційною датою якого є 1054 рік. Оскільки Києво-Печерська лавра вперше згадується в 1051 році, це означає, що вона вже існувала на той час, і є справжнім витоком.
У 1998-2000 рр. Успенський собор було відновлено. Московський патріархат наполіг і сприяв відновленню надгробка Румянцева-Задунайського — київського генерал-губернатора, який проводив катерининську політику, що позбавила Лавру особливого статусу і перетворила її на штатний монастир.
Проте, надгробок Костянтина Острозького довго не могли відновити, бо він був повністю знищений вибухом у 1941 році, а його відновлення стало можливим лише за активного сприяння Литви й він був встановлювальний на своєму колишньому місці 24 серпня 2021 року — рівно за пів року до повномасштабного вторгнення.
На сусідній стіні зображений Петро Могила з німбом, оскільки у 1996 році його канонізували. Московський патріархат затягував з визнанням його святим, але користувався його «Служебником», «Требником» та катехізисом.
Могила був архімандритом, митрополитом і екзархом Константинопольського патріархату, ефективно використовуючи свою церковну владу. Період його правління називають Могилянською добою.
Іван Мазепа та його внесок у вибудовування Лаври
Гетьман Іван Мазепа відігравав значну роль у розвитку Києво-Печерської лаври. Він фінансував будівництво дзвіниці та реконструкцію Успенського собору, який набув барокових форм завдяки його зусиллям. Мазепа також переоздобив Троїцьку надбрамну церкву і збудував церкву Всіх Святих у стилі козацького бароко, що відзначається грушоподібними куполами та геометричними орнаментами.
Коштом гетьмана в кінці XVII ст. зведені фортечні мури з чотирма вежами, що досі оточують Верхню лавру. Водночас було зведено мурований перший поверх Лаврської друкарні, звідки випускалися твори релігійно-морального змісту, проповіді, історичні твори, тези, репродукції, ікони, гравюри, малюнки та листівки на історичну тематику.
Лаврські друковані видання мали багате оформлення титулами, аркушевими гравюрами, заставками – cпочатку, виконаними за допомогою дерев’яних кліше (дереворити), пізніше – мідних (мідьорити). Популярності лаврських видань сприяла висока поліграфічна якість та художнє оформлення.
Окрім богословської та богослужбової літератури тут видавали букварі, словники, календарі, енциклопедичні видання, праці з історії тощо. Книги друкувались церковнослов‘янською, староукраїнською, латинською, польською та німецькою мовами. Лаврські видання були широко відомими навіть у Болгарії, Сербії, Молдові, Румунії та інших країнах.
При друкарні існувала інтролігаторська майстерня, фахівці якої виконували палітурні роботи й опікувалися зовнішнім оформленням книг. Обкладинки виготовляли з паперу, шкіри, різних металів, обтягували оксамитом та парчею, оздоблювали коштовностями, карбуванням, тисненням, прикрашали наріжниками, застібками, фініфтевими та черненими медальйонами.
Таким чином, Лавра стала осередком наукового та культурного життя України, тісно пов’язуючи науку і мистецтво.
Петро Могила активно використовував цей потужний інструмент для своєї діяльності.
Церква Петра і Павла: знищення бароко заради модернізму
На фоні барокових споруд Лаври виділяється церква у псевдовізантійському стилі з елементами російської церковної архітектури. Церква з величезним сферичним куполом, як у мечеті, була побудована як ремінісценція Софії Константинопольської для зв’язку з Константинополем, але не вписувалася в архітектурний стиль Києво-Печерської лаври.
На місці цієї церкви стояла барокова церква Петра і Павла, яку розібрали за вказівками спеціальної комісії, через тріщини у фундаментах та стінах. У 1893 — 1895 роках на її місці збудували новий храм у псевдовізантійському стилі з елементами російської архітектури. Інтер’єр був розписаний у популярному тоді стилі модерн, до того ж саме в його російському напрямку.
Це ще один маркер, який вказує на те, що в 19 столітті не тільки живопис давній знищувався, а й цілі споруди.
Порівняно з Успенським собором, ця церква всередині виглядає дуже темною, попри великий простір та численні широкі вікна. Успенський собор символізує світле, барвисте наповнення української душі, прагнення до неземного. Натомість темний храм відображає внутрішній стан тих, хто його створював.
Храм розписувався з 1903 по 1910 рік під керівництвом Олексія Щусєва. Серед художників був лише один українець – Іван Їжакевич, який здобув освіту в Лаврській іконописній школі та Київській рисувальній школі «Мурашка». Після навчання в Імператорській академії мистецтв у Санкт-Петербурзі Їжакевич повернувся до Києва і був найнятий для розпису храму та трапезної палати. Він розписав половину храму та безплатно викладав у школі, де сам навчався.
На кутових арках храму Їжакевич зобразив чотирьох євангелістів на фоні мальовничої природи України. Проте храм поєднує українські елементи з чужими впливами, зокрема, імперське панікадило, подароване Катериною II, яке не пасує до стилістики храму.
До 1923 року цей храм використовувався Московським Патріархатом, але зараз тут служби проводить Православна Церква України українською мовою.
Що відбувається на Нижній частині Києво-Печерської лаври
Нижня територія Києво-Печерської лаври за площею більша за Верхню. За часів Незалежності тут збудували готельний комплекс з цінами, як на Хрещатику, і підземний паркінг, який у документах записаний як овочесховище. Видно також скандальні новобудови, зведені за каденції Павла Лебедя.
Історичні барокові споруди тендітні, двоповерхові та гармонійні. Натомість нові будівлі виглядають як великі плями з вікнами на дахах. Порівнюючи українську архітектуру з давньою російською, видно, що у московитів вона схожа на широкі «избушки на курьих ножках». Внутрішній стан «руського міра» відбивається навіть на нашій архітектурі.
Катерина Воєвудська, провідна лекторка-екскурсовод Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра». Працює в Лаврі з 2005 року, називає себе «спадковою ексурсоводкою» – її мама була на тій самій посаді три десятиліття.
Києво-Печерська лавра, одна з головних святинь України, асоціюється у багатьох не з духовністю, а з успішним бізнесом, «руським міром» та Пашею Мерседесом.
Які приховані зв’язки криються в Лаврі, які маркери залишили по собі московити, і чому нам варто знати свою історію, яку століттями намагалися знищити? Розбираємося з Катериною Воєвудською, провідною лекторкою-екскурсоводом Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра». Катерина працює в Лаврі з 2005 року та називає себе «спадковою екскурсоводкою», оскільки її мама обіймала цю посаду три десятиліття.
Світло і тінь в історії Лаври
Слово «лавра» з грецької означає «вузька вулиця» або «житловий квартал». З XII століття титул «лавра» надається найбагатшим і найвпливовішим чоловічим монастирям.
Києво-Печерська лавра отримала ставропігію, церковну незалежність, підпорядковуючись Вселенському Константинопольському патріарху, а не Київському митрополиту. Управління Лаврою здійснювалося виборними архімандритами та соборними старцями — членами Духовного собору Лаври, які керували всіма сферами монастирського життя.
Забудова Лаври проводилася з урахуванням ландшафту місцевості й так, щоб її композиційним центром завжди був головний собор. Тому келії соборних старців, що формують Соборну вулицю, ніби розширюються у бік Соборної площі, створюючи так звану «зворотну перспективу» — ілюзію близькості Успенського собору до входу. Крім того, корпус праворуч ніби прикриває собою нижній масивний ярус Великої лаврської дзвіниці, і не дає цій висотній споруді пригнічувати велич Великої Печерської церкви — Успенського собору.
Загальна площа Києво-Печерської лаври займає 24 гектари й ділиться на дві частини: Верхню та Нижню. Екскурсії проводяться лише на Верхній території, тоді як на Нижній знаходяться Ближні та Дальні печери.
У 1988 році, перед розпадом СРСР, уряд вирішив передати частину Нижньої території релігійній громаді, зокрема, Українському екзархату Російської православної церкви, який отримав у користування Дальні печери та споруди над ними. Через два роки вони також захопили Ближні печери, змусивши керівництво заповідника віддати ключі.
Таким чином, більша частина Нижньої території перейшла під контроль Української православної церкви Московського патріархату. Це захоплення було значним, адже печери є найважливішою частиною монастиря, де зародилося духовне життя.
З кінця XI століття, коли монахи почали жити на поверхні, київські князі Ярославичі підтримали будівництво на Нижній та Верхній територіях. Києво-Печерська Лавра була не тільки релігійним, а й культурним і науковим центром, де створювалися літописи, формувалася бібліотека, розвивався новий стиль церковної архітектури, зародилася іконописна традиція, з’явилася лікарня.
Захоплення цієї території прибічниками «руського міра» перед розпадом СРСР мало велике значення і вплив на історію монастиря.
З 1994 року намісником Києво-Печерської лаври став Павло Лебідь, відомий як Паша Мерседес — нині підсанкційна особа, якій пред’явлено звинувачення у численних злочинах. Він неодноразово повторював, що українська держава стала на хибний шлях, тобто піддавав сумніву усі здобутки незалежної України, у тому числі перекручуючи нашу історію та встановлюючи проросійські маркери.
Крім того, без узгодження з відповідальними органами, розпочалася забудова Нижньої лаври новими корпусами, а деякі пам’ятки архітектури несанкціоновано перебудовувалися. Розпочався період духовної окупації. Під його керівництвом лавра почала асоціюватися не з духовністю та культурою, а з успішним бізнесом. Розпочалося будівництво готелів і господарських споруд, відкрилися цехи з пошиття одягу.
Ситуація ускладнилася після відновлення Успенського собору, де почали проводити богослужіння. Це призвело до спроб поширити вплив на Верхню територію Лаври, витісняючи музеї.
Темні часи Лаври
Музеї Києво-Печерської лаври з’явилися на початку XX століття, коли більшовики почали закривати монастирі. Київські інтелектуали разом із монахами створили музей для збереження унікальної пам’ятки зі 144 споруд. З 1922 року вся територія Лаври перебуває під охороною держави, а з 1990 року – під егідою ЮНЕСКО.
Попри спроби витіснити музеї, вони залишилися на території. З початком повномасштабного вторгнення активність проросійських сил зросла. З 1 січня 2023 року заповідник розірвав договір з монастирем Московського патріархату на проведення богослужінь у Верхній частині — в Успенському соборі й Трапезному храмі, а з березня 2023 року повністю розірвав оренду, яка складала одну гривню на рік, через порушення умов.
Монастир не мав права здавати споруди в суборенду, змінювати архітектурний ансамбль чи займатися підприємницькою діяльністю. Після програного суду першої інстанції вони подали апеляцію. На Нижній території з’явилися прибічники «руського міра», тому доступ туди обмежено. Печери також недоступні, але комісія працює над поверненням пам’яток.
Тим часом на Верхній території відбувається відродження та встановлення українських маркерів на противагу проросійським.
Приховані символи Великої лаврської дзвіниці
Велика лаврська дзвіниця, збудована в 1731— 1745 роках німецьким архітектором Йоганом Шеделем, була найвищою спорудою Києва й однією з найвищих релігійних споруд Східної Європи, висотою 96,52 метра. Зараз вона слугує укриттям під час повітряної тривоги завдяки восьмиметровим стінам та шестиметровому фундаменту.
Дзвіниця є прикладом класичного стилю з елементами бароко, як і більшість споруд Києво-Печерської Лаври.
Особливу увагу привертають позолочені двоголові орли на капітелях колон четвертого ярусу дзвіниці. Насправді вони ніякого зв’язку з росією не мають, бо походять від візантійської династії Палеологів і досі є офіційним гербом Константинопольського патріарха. До того ж у XVII—XVIII столітті це була популярна деталь оздоблення храмових споруд.
Це приклад того, як країна-агресор активно використовує старі образи, надаючи їм свої сенси, самостійно не створюючи нічого нового.
Орли на лаврській дзвіниці мають ряд відмінностей від імперського герба рф. Найбільш очевидна — у лапах немає символів влади, таких як скіпетр чи держава. Корони не з’єднані стрічкою, тому вони не виглядають як на гербі росії. Також відсутнє зображення Юрія Змієборця.
На дзвіниці розміщено годинник, який вже 121 рік відбиває час. Третій ярус містить три старі дзвони та один новий, «Дзвін всіх святих», відлитий у Маріуполі — українському місті, яке зараз знаходиться під окупацією росії. Один зі старих дзвонів, «Дзвін пам’яті та надії», щодня о 9:01 відбиває 10 ударів за кожен рік війни, що й досі триває. І символізує він те, що ми пам’ятаємо всіх, хто загинув, був депортований чи досі знаходиться в полоні.
Розташування Дзвіниці теж не випадкове — вона стоїть на шляху до головного собору. Зазвичай всі заходять до Києво-Печерської лаври через Святу браму, над якою побудована Троїцька надбрамна церква. Раніше монахи при брамі молилися за всіх, хто входив, і вважалося, що дворазовий прохід через браму очищає від гріхів.
Ця церква є найдавнішою мурованою спорудою Лаври, яка ніколи не була зруйнована, їй 900 років. Її зовнішнє оздоблення в стилі українського бароко з’явилось за часів гетьмана Івана Мазепи.
До церкви з обох боків прибудовані дві одноповерхові споруди — це колишні келії Соборних старців, де проживала адміністрація монастиря. Вони були виборним колегіальним органом, який здійснював управління всім монастирем. Проте Лавра – не просто монастир, це був ставропігійний величезний монастир, у якого було ще повно приписних монастирів. І на початок XVIII століття в Лаврі мешкало 1,5 тисячі монахів.
Спроба замаскувати історію через триптих
Для будівництва нової дзвіниці в Лаврі було виділено три тисячі золотих — кошти, які залишив монастирю Мазепа саме для зведення дзвіниці. На її стінах міститься триптих «Оранта з Антонієм і Феодосієм Печерськими», засновниками монастиря. Триптих розділений на частини, які були вмонтовані над трьома дверима дзвіниці.
З’єднавши три частини триптиха, видно напис про те, що 1470 року Успенський собор був відбудований київським князем Симеоном Олельковичем. Це свідчить, що у XV столітті не було темних віків на українських землях, як це пропагували російські наративи.
Триптих був знятий і замазаний, але знайдений під час реставрації 2005-2015 років. Зараз обговорюють можливість повернення його до собору, оскільки він має безпосередній стосунок до Успенського собору. Це демонструє глибину нашої історії, яку довго приховували.
Хто зруйнував Успенський собор?
На Соборній площі знаходиться оригінальний фрагмент стіни Успенського собору, який став своєрідним «пам’ятником вандалізму». Собор зруйнували 3 листопада 1941 року під час німецької окупації. Радянські війська замінували його при відступі з Києва, але вибух стався під час візиту німецького командування на чолі з президентом Словаччини Йозефом Тисо.
За радянських часів існували різні версії щодо руйнування собору: одні стверджували, що це зробили німці, інші – що це була спроба знищити німецьке командування. Лише в часи незалежності України було знайдено документи, що підтверджують мінування радянськими військами, але немає доказів, хто саме здійснив вибух.
Вважається, що радянська влада могла бути відповідальною за руйнування Успенського собору, оскільки німці не мали мотивів для цього. Крім того, в 30-ті роки XX століття радянська влада вивезла святині, які зберігалися в соборі, серед них були череп і правиця Володимира Хрестителя, які сюди переніс Петро Могила, а стіни зруйнували, щоб знищити історію.
Руїни собору розбирали протягом 15 років, після чого проводили археологічні розкопки. Москва не погодила жоден проєкт відбудови собору. Будівництво розпочали лише після розпаду СРСР, і в 1998-2000 роках цей проєкт був реалізований. Торік відзначили 950 років з дня закладення Успенського собору.
Він пережив багато пошкоджень через землетруси та інші природні катаклізми, а також численні воєнні дії, що у різні періоди точилися на наших землях. Проте була й не одна спроба навмисно знищити його, наприклад, сильна пожежа у 1718 році, яка знищила дерев’яну дзвіницю, інтер’єр собору, лаврську бібліотеку та архів.
Зачинатель київських типів храмів
У XI столітті, коли Успенський собор був збудований, він був вдвічі менший, ніж зараз: прямокутний, витягнутий із заходу на схід і увінчаний однією банею напівсферичної форми. Храм відрізнявся від типових візантійських церков, таких як Софія Київська і Десятинна церква, і був значно вищим. Це стало початком розвитку київського типу храмів, що вплинуло на подальшу українську архітектуру.
Храми почали «тягнутися» вгору, і куполи змінили форму з півсферичної на грушоподібну в XVII — XVIII століттях. Собор будувався для богослужінь ченців, які спочатку жили у печерах. Після того як князі Ізяслав і Святослав Ярославичі подарували їм два пагорби, вони почали зводити наземні споруди, і в 1073 році розпочалося будівництво Успенського собору.
Брати Ярославичі, зображені біля входу, разом з іншими ктиторами, кажучи сучасною мовою, донаторами та світськими людьми, які вкладали кошти в розвиток храмів і монастирів – символізують єднання монастиря та можновладців. Головний храм монастиря стає символом єднання і притягує до себе всіх, поступово перетворюючись на шановане місце поховання.
Тут закладений певний сенс: монастир, як місце духовності, притягує до себе можновладців, які долучилися до його розбудови. Це показує, що головний храм монастиря стає символом єднання. На відміну від більшості храмів давнього Києва, які засновувалися князями та знаттю в межах реформи Володимира щодо введення християнства, тут все було навпаки: спочатку з’явився монастир, який потім, наче магніт, притягував до себе людей.
Увіковічені в соборі
Феодосій Печерський, співзасновник монастиря, був одним із перших покладених в Успенському соборі. Він був похований у Дальніх печерах, але його мощі були перенесені до собору, де зберігалися у спеціальній раці у притворі. Напередодні Батиєвої навали у 1240 році, його мощі сховали «під спудом», і точне місце їх перебування досі невідоме.
У притворі собору зображені портрети можновладців, що сприяли розбудові монастиря, серед яких три українські гетьмани: Скоропадський, Хмельницький та Іван Мазепа.
Також тут можна побачити зображення князів Острозьких — Костянтина Івановича та Василя Костянтиновича. Надгробок князя Костянтина Івановича Острозького знаходиться тут же. Він зображений у короні, бо був великим гетьманом Литовським і національним героєм для українців, литовців та білорусів.
Він провів 35 битв за своє життя, програвши лише дві. Особливо важливо відзначити битву під Оршею 1514 року, де він зупинив 80-тисячну московську армію, що на кілька десятиліть загальмувало її просування в Західну Європу.
Є ще одна паралель із сьогоденням — Костянтин Острозький озброював свою армію власним коштом, використовуючи західноєвропейську зброю. Це нагадує сучасні події, де на тих самих землях українці зі зброєю в руках змушені захищати свої землі від московитів.
Інша визначна постать — український політичний, церковний і освітній діяч Петро Могила. Згідно з його заповітом, був похований під лівим криласом, але жодного знаку про його поховання немає. Московський патріархат не встановлював маркерів, що свідчили б про українську культуру, науку та освіту — їм це було не вигідно.
Петро Могила заснував Лаврську школу, яка згодом злилася з Братською школою на Подолі й перетворилася на Києво-Могилянський колегіум. Також він провів церковні реформи, відбудував храми, створив «Требник»,«Служебник» і катехізис «Православне сповідання віри», які були затверджені не тільки православними ієрархами України, а й патріархами європейських православних країн.
Він прагнув до єдності та розвитку держави й церкви, а його діяльність була спрямована на відновлення та зміцнення позицій православної ієрархії, і також примирення церков.
Могила перебудував Успенський собор, об’єднавши з хрещальнею Іоанна Предтечі та іншими каплицями й перетворив їх на бічні приділи. У цей час собор став п’ятибанним. Подальшу реконструкцію собору у формі українського бароко було проведено коштом гетьмана Івана Мазепи.
Кришка саркофага й срібні пластини з гербом та епітафією Петра Могили були знайдені під час археологічних розкопок 1982 року і нині зберігаються у фондах заповідника. Щодо останків святителя, то, ймовірно, вони знаходяться у спільному перепохованні під відбудованою Хрещальнею. Точних даних немає, адже некрополь Успенського собору — це понад 300 поховань за всю його історію.
Знаки та маркери в Успенському соборі
Найвища частина Успенського собору – простір під куполом, де розташований бароковий іконостас, один із найвищих в Україні. Він має висоту 21 метр, ширину 25 метрів і містить 93 ікони. Це не оригінал, а відтворення іконостасів XVIII століття.
Успенський собор змінювався як зовні, так і всередині. Через відсутність опалення і високу вологість кожне десятиліття проводилися реставраційні роботи. Бароковий живопис та іконостас з’явилися у 20-х роках XVIII століття завдяки гетьману Івану Скоропадському і його дружині Анастасії.
У середині XIX століття, під час реставрації, комісія з Москви й Санкт-Петербурга вирішила, що живопис Успенського собору не має цінності, і його перерозписали в академічному стилі. Проте академік Солнцев встиг зробити детальні замальовки інтер’єрів, а також декілька чорно-білих фотографій.
В результаті, до кінця XIX століття було знищено рештки фрескового живопису та мозаїк, що зберігалися понад вісім століть, а також бароковий живопис XVIII століття. Ікони з верхніх ярусів іконостаса потрапили до Національного художнього музею, де зберігаються донині.
Фрагменти іконостаса Успенського собору збереглися, тому що верхні його яруси були розібрані у кінці XIX ст. А загальний вид іконостаса, так само як і фіксація розміщення барокових композицій настінного живопису собору, були збережені на акварельних рисунках академіка Ф. Солнцева. Завдяки цим документам, чорно-білим фотографіям, дослідженню автентичного живопису XVIII ст. в інших храмах (зокрема Троїцької надбрамної церкви) стало можливим відтворити знищений московською комісією живопис. Він був відновлений державним коштом, тобто за участю всіх українців, і є спробою відтворити стиль Лаврської іконописної малярні XVIII століття.
У центральному куполі собору зображена трійця нового заповіту, символ єднання трьох іпостасей Бога. Догмат про триєдність Бога, прийнятий на Першому Вселенському соборі в 325 році, зображено навпроти іконостасу. На цьому соборі засудили аріанство, прийняли символ віри та визначили дату Великодня.
Лаврська іконописна школа XVIII століття часто пов’язувала давні події із сучасністю, зображуючи, наприклад, українську козацьку старшину. Усі Вселенські собори відбулися до розколу християнства, офіційною датою якого є 1054 рік. Оскільки Києво-Печерська лавра вперше згадується в 1051 році, це означає, що вона вже існувала на той час, і є справжнім витоком.
У 1998-2000 рр. Успенський собор було відновлено. Московський патріархат наполіг і сприяв відновленню надгробка Румянцева-Задунайського — київського генерал-губернатора, який проводив катерининську політику, що позбавила Лавру особливого статусу і перетворила її на штатний монастир.
Проте, надгробок Костянтина Острозького довго не могли відновити, бо він був повністю знищений вибухом у 1941 році, а його відновлення стало можливим лише за активного сприяння Литви й він був встановлювальний на своєму колишньому місці 24 серпня 2021 року — рівно за пів року до повномасштабного вторгнення.
На сусідній стіні зображений Петро Могила з німбом, оскільки у 1996 році його канонізували. Московський патріархат затягував з визнанням його святим, але користувався його «Служебником», «Требником» та катехізисом.
Могила був архімандритом, митрополитом і екзархом Константинопольського патріархату, ефективно використовуючи свою церковну владу. Період його правління називають Могилянською добою.
Іван Мазепа та його внесок у вибудовування Лаври
Гетьман Іван Мазепа відігравав значну роль у розвитку Києво-Печерської лаври. Він фінансував будівництво дзвіниці та реконструкцію Успенського собору, який набув барокових форм завдяки його зусиллям. Мазепа також переоздобив Троїцьку надбрамну церкву і збудував церкву Всіх Святих у стилі козацького бароко, що відзначається грушоподібними куполами та геометричними орнаментами.
Коштом гетьмана в кінці XVII ст. зведені фортечні мури з чотирма вежами, що досі оточують Верхню лавру. Водночас було зведено мурований перший поверх Лаврської друкарні, звідки випускалися твори релігійно-морального змісту, проповіді, історичні твори, тези, репродукції, ікони, гравюри, малюнки та листівки на історичну тематику.
Лаврські друковані видання мали багате оформлення титулами, аркушевими гравюрами, заставками – cпочатку, виконаними за допомогою дерев’яних кліше (дереворити), пізніше – мідних (мідьорити). Популярності лаврських видань сприяла висока поліграфічна якість та художнє оформлення.
Окрім богословської та богослужбової літератури тут видавали букварі, словники, календарі, енциклопедичні видання, праці з історії тощо. Книги друкувались церковнослов‘янською, староукраїнською, латинською, польською та німецькою мовами. Лаврські видання були широко відомими навіть у Болгарії, Сербії, Молдові, Румунії та інших країнах.
При друкарні існувала інтролігаторська майстерня, фахівці якої виконували палітурні роботи й опікувалися зовнішнім оформленням книг. Обкладинки виготовляли з паперу, шкіри, різних металів, обтягували оксамитом та парчею, оздоблювали коштовностями, карбуванням, тисненням, прикрашали наріжниками, застібками, фініфтевими та черненими медальйонами.
Таким чином, Лавра стала осередком наукового та культурного життя України, тісно пов’язуючи науку і мистецтво.
Петро Могила активно використовував цей потужний інструмент для своєї діяльності.
Церква Петра і Павла: знищення бароко заради модернізму
На фоні барокових споруд Лаври виділяється церква у псевдовізантійському стилі з елементами російської церковної архітектури. Церква з величезним сферичним куполом, як у мечеті, була побудована як ремінісценція Софії Константинопольської для зв’язку з Константинополем, але не вписувалася в архітектурний стиль Києво-Печерської лаври.
На місці цієї церкви стояла барокова церква Петра і Павла, яку розібрали за вказівками спеціальної комісії, через тріщини у фундаментах та стінах. У 1893 — 1895 роках на її місці збудували новий храм у псевдовізантійському стилі з елементами російської архітектури. Інтер’єр був розписаний у популярному тоді стилі модерн, до того ж саме в його російському напрямку.
Це ще один маркер, який вказує на те, що в 19 столітті не тільки живопис давній знищувався, а й цілі споруди.
Порівняно з Успенським собором, ця церква всередині виглядає дуже темною, попри великий простір та численні широкі вікна. Успенський собор символізує світле, барвисте наповнення української душі, прагнення до неземного. Натомість темний храм відображає внутрішній стан тих, хто його створював.
Храм розписувався з 1903 по 1910 рік під керівництвом Олексія Щусєва. Серед художників був лише один українець – Іван Їжакевич, який здобув освіту в Лаврській іконописній школі та Київській рисувальній школі «Мурашка». Після навчання в Імператорській академії мистецтв у Санкт-Петербурзі Їжакевич повернувся до Києва і був найнятий для розпису храму та трапезної палати. Він розписав половину храму та безплатно викладав у школі, де сам навчався.
На кутових арках храму Їжакевич зобразив чотирьох євангелістів на фоні мальовничої природи України. Проте храм поєднує українські елементи з чужими впливами, зокрема, імперське панікадило, подароване Катериною II, яке не пасує до стилістики храму.
До 1923 року цей храм використовувався Московським Патріархатом, але зараз тут служби проводить Православна Церква України українською мовою.
Що відбувається на Нижній частині Києво-Печерської лаври
Нижня територія Києво-Печерської лаври за площею більша за Верхню. За часів Незалежності тут збудували готельний комплекс з цінами, як на Хрещатику, і підземний паркінг, який у документах записаний як овочесховище. Видно також скандальні новобудови, зведені за каденції Павла Лебедя.
Історичні барокові споруди тендітні, двоповерхові та гармонійні. Натомість нові будівлі виглядають як великі плями з вікнами на дахах. Порівнюючи українську архітектуру з давньою російською, видно, що у московитів вона схожа на широкі «избушки на курьих ножках». Внутрішній стан «руського міра» відбивається навіть на нашій архітектурі.
