Андрій Дахній, український історик філософії, перекладач. Доктор філософських наук. Завідувач кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка, доцент. 

Гуманізм як філософська концепція пройшов довгий шлях розвитку від античності до сучасності, впливаючи на західну культуру та світогляд. Він об’єднує в собі прагнення до вдосконалення людини, її духовного, морального та фізичного розвитку. 

Поняття «гуманізму» змінювалося під впливом історичних і культурних контекстів, включаючи секуляризацію та науковий прогрес. У XXI столітті ідеї гуманізму перетинаються з новими викликами, такими як трансгуманізм і постгуманізм, які досліджують потенціал технологій у вдосконаленні та зміні самої суті людини, але також викликають занепокоєння щодо її майбутнього у світі, де технології відіграють дедалі важливішу роль.

Розбираємося детальніше з еволюцією поняття гуманізму, викликами постгуманізму і трансгуманізму та майбутнім людини у технологічному світі, зокрема про потенційні загрози її витіснення штучним інтелектом та іншими технологіями.

Що таке гуманізм

Грецькі філософи сформулювали концепт філософії як любов до мудрості, але філософи не є мудрецями — вони ставлять запитання, не завжди даючи на них однозначні відповіді.

Як сказав німецький філософ Мартін Гайдеґґер: «Запитування — це чеснотливість мислення» («Fragen ist die Frömmigkeit des Denkens»).

Філософія часто має справу з питаннями, на які неможливо дати точні або верифіковані відповіді, як, наприклад, «Що таке свобода?» або «Який сенс життя?». На противагу, точні природничі науки надають чіткі відповіді.

Говорячи про гуманізм і трансгуманізм, варто розрізняти кілька важливих понять. Грецьке слово «антропос» (людина) має особливе значення: воно походить від слів, що означають «істота, яка дивиться вгору», що вказує на спрямованість людини до чогось вищого, поза межами людського. Трансгуманізм, своєю чергою, передбачає подолання людського, прагнення до вищих горизонтів.

Існує також кілька різних значень слова «гуманітас»: гуманний (чуйний, емпатичний), гуманістичний (пов’язаний із гуманістичними цінностями) та гуманітарний (пов’язаний із гуманітарною допомогою). Ці терміни близькі за значенням, але їх важливо розрізняти.

Традиція вдосконалення людини

Перш ніж говорити про трансгуманізм, варто розглянути концепт гуманізму, який є важливою духовною парадигмою для Заходу, пов’язаною з такими поняттями, як культура і виховання. Гуманізм спрямований на розвиток людських здібностей і досконалості, що є ключовою ідеєю західної цивілізації, починаючи з релігійних джерел, таких як християнство. Зокрема, ця ідея розвивається через вчення апостола Павла про «нову людину», яка повинна подолати стару.

У процесі секуляризації ця ідея досконалості отримала світське трактування, наприклад, у контексті революційних ідей Лева Троцького або концепції «нової радянської людини». Хоча ідея нової людини спочатку здається привабливою, вона часто призводить до створення підміни або імітації, як це було в радянському контексті.

Західна традиція вдосконалення людини охоплює не лише духовний, але й фізичний аспект, що підкреслюється в трансгуманізмі, де йдеться про штучне розширення людських можливостей через технології, такі як протези або окуляри. Ця ідея бере початок у середньовічній філософії, зокрема у працях Роджера Бекона.

У XIX столітті філософи, як-от Огюст Конт, пропонували концепції розвитку людства. Конт стверджував, що людство пройшло три стадії: релігійну, метафізичну (філософську) і, зрештою, наукову, або позитивну. Він також вважав, що індивідуальний розвиток людини йде від релігійного до філософського, а потім до наукового мислення, заснованого на точних і прикладних науках.

Конт вважав, що соціологія є найстрогішою й найточнішою наукою, яка стосується людини, і скептично ставився до психології та інших подібних дисциплін. Він вірив, що строгий науковий апарат соціології просуне людство далеко вперед. Це частина його концепції висхідного розвитку.

Паралельно з Контом діяв данський філософ Сьорен К’єркегор, який запропонував протилежну концепцію, орієнтовану на релігію. Він стверджував, що людина проходить три стадії розвитку: естетичну (чуттєву), етичну (раціональну) та релігійну, яка є найвищою стадією.

Отже, якщо для Конта релігійна стадія — це первинний і архаїчний етап, який слід залишити позаду, то для К’єркегора вона є вершиною людського розвитку. Попри різні підходи, обидва мислителі вбачали шлях до вдосконалення людини.

Ще одним важливим філософом XIX століття був Фрідріх Ніцше, який висунув ідею про перехід від тварини до людини, а від людини — до надлюдини, що також відображає концепцію вдосконалення.

Знаменита теза Фрідріха Ніцше, яку він висловлює у своїй роботі «Так казав Заратустра»: «Людина — це канат, натягнутий між твариною і надлюдиною».

Ніцше, під впливом дарвінізму, розвивав ідею переходу від людини до надлюдини, наголошуючи, що людина в майбутньому буде такою ж недосконалістю щодо надлюдини, як тварина щодо людини. 

Його ідеї, зокрема в «Так казав Заратустра», передбачають філософське обґрунтування трансгуманізму, який базується на прагненні вдосконалити людину. Хоча термін «трансгуманізм» увійшов у широкий вжиток у XX столітті завдяки англійському біологу Джуліану Гакслі, його коріння сягає ще Середньовіччя, зокрема у творах Данте, де згадується «трансуманаре» — перевищення людського.

Гакслі активно просував ідею вдосконалення людини за допомогою біологічних технологій, і його підхід був частково відображений в утопічних і антиутопічних творах, як-от «Brave New World», написаний його братом Олдосом Гакслі. У сучасному контексті ці ідеї розвиває ізраїльський історик Юваль Ной Харарі, який говорить про біотехнологічну та інформаційну революції та їхню взаємодію в контексті еволюції людини.

Трансгуманізм і постгуманізм

Варто також розрізняти два схожі поняття — трансгуманізм і постгуманізм. Перший спрямований на вдосконалення людини за допомогою технологій і оптимізацію її можливостей, тоді як другий стосується створення нового типу істоти, яка виходить за межі людського, як-от кіборг або новий тип Homo sapiens.

Homo sapiens, кіборги, Homuter — це терміни, що відображають сучасні підходи до трансгуманізму та постгуманізму. Найвідомішою постаттю, пов’язаною з трансгуманізмом на Заході, є Нік Бостром, шведський філософ, який викладав в Оксфорді й розвивав ці ідеї. Постгуманізм же більше асоціюють із Реєм Курцвейлом, відомим інженером і футурологом, який займає важливі позиції в Google. Курцвейл говорить про створення нової істоти, вже не людини, а, власне, постлюдини.

Ювал Ной Харарі, ізраїльський історик, також багато пише про те, як новітні технології змінюють суть людини, і стверджує, що людина починає перебирати на себе функції Бога. Людина претендує на всезнання, всюдисущість, здатність творити життя та прагнення до безсмертя. Завдяки редагуванню геному, клонуванню та досягненням медицини людство вже стирає межі між смертною людиною та богоподібними якостями.

Трансгуманізм намагається подолати обмеження, з якими стикається людина: хвороби, старіння і смерть. Харарі пише, що медицина та технології вже досягли значного прогресу в цих напрямках, і це змінює звичні підходи філософії та релігії. Трансгуманізм прагне подолати ці «вічні» проблеми людства, надаючи людині можливості, які раніше були властиві лише богам.

Перехід від релігійного дискурсу до філософського і наукового

Наука надає людині можливості та компетенції, про які раніше навіть не мріяли, і стрімкий розвиток технологій робить це реальним. Окрім біотехнологічної революції, про яку багато пише Харарі, важливо також згадати інформаційну революцію, яка відкриває нові горизонти. 

Харарі стверджує, що все зводиться до алгоритмів, і в одинадцятому розділі своєї книги «Гомо Деус», під назвою «Релігія даних», він зазначає, що знання, інформація, дані та мудрість вже не мають великої різниці. Усе це лише потік даних, який потребує правильної обробки.

Це нагадує думку іншого інтелектуала, Томаса Стернза Еліота, який ще у 1930-х роках писав: «Де та мудрість, яку ми втратили у знаннях? Де знання, яке ми втратили в інформації?». Він із ностальгією відзначав, що ми втрачаємо мудрість і знання, зводячи все лише до інформації. Сьогодні Харарі йде ще далі, стверджуючи, що все зводиться не до інформації, а до даних.

Отже, схематично це виглядає так: перехід від даних до інформації, від інформації до знання, від знання до мудрості. Однак, як стверджує Харарі, в сучасному світі ми втрачаємо ці розрізнення — вони більше не є суттєвими, оскільки все зводиться до потоку даних і їхньої обробки.

Проте існують філософи, які виступають проти цієї сцієнтичної позиції Харарі. Одним із них є сучасний німецький психіатр і феноменолог Томас Фукс, який у 2023 році отримав премію Еріха Фромма. Фукс критикує оптимістичні рефлексії Харарі та закликає не покладатися сліпо на технологічний прогрес. У своїй ключовій праці «Захист людини. Основні питання втіленої антропології» (2022) Фукс наголошує на тілесності людини, її включеності у життєві процеси й розвиває концепцію «втіленої антропології».

Фукс підкреслює, що, попри технологічний розвиток, людина залишається тілесною істотою, яка живе в циклічному ритмі природи. Він протиставляє лінійний прогресивний шлях, що прискорює сучасне життя, циклічним ритмам, які природні для людини, як вдих і видих, день і ніч. Він наводить приклад урбаністичних цивілізацій, таких як Нью-Йорк, місто, яке ніколи не спить і порушує природні цикли. Однак, за словами Фукса, ми не можемо втекти від своєї природи — людина все одно залишається тілесною істотою, залежною від цих ритмів.

Фукс також акцентує на тому, що в умовах постійної поспішності та невпинної активності людина втрачає здатність до концентрації. Він наводить приклад досліджень в Австралії, де порівнювали дві групи молодих людей: одна перебувала в технологічному і віртуальному середовищі, а інша — на природі. Виявилося, що ті, хто частіше контактував із природою, мали кращу здатність до концентрації та зосередженості «тут і тепер», ніж ті, хто занурювався у віртуальний світ.

Окрім того, Фукс говорить про два важливі аспекти сучасного життя — швидкість і кількість. Машини чудово справляються з обробкою великих обсягів інформації та діють дуже швидко, але людина не здатна безмежно підвищувати свої ресурси в цих аспектах.

Він посилається на висловлювання Гете, який скептично зазначав: «Alles ist veloziferisch» — все стає швидким і диявольським, вказуючи на небезпечну природу надмірної швидкості та технологічного прогресу.

Фукс також зауважує, що попри віртуальні зв’язки в соціальних мережах, багато людей почуваються самотніми. За даними нещодавніх досліджень, 60% американців зізнаються, що вони відчувають самотність, навіть будучи активними в соціальних медіа. Він підкреслює важливість справжнього, тактильного спілкування, зокрема в контексті виховання дітей, де фізичний контакт має велике значення.

Разом з тим Фукс критикує сучасний тренд зводити людину до її мозку, так званий нейроцентризм. Він наполягає на тому, що людина — це цілісна істота, і її не можна редукувати лише до функцій мозку. Він також звертає увагу на те, що сучасні технології й машини дедалі більше нав’язують людині певну гру, до якої вона змушена підкорюватися, але це призводить до серйозних негативних наслідків.

Філософи, такі як Фукс, виступають проти технократичного підходу до людини, який підтримують постаті на кшталт Рея Курцвейла або Ювала Ноя Харарі. Вони ставлять під сумнів спроби замінити людину механізмом і наголошують на важливості розрізнення людського інтелекту та штучного. Фукс стверджує, що людський інтелект — це втілений, живий і спонтанний процес, тоді як штучний інтелект — це алгоритми та програми, позбавлені емпатії.

Зрештою, Фукс покликається на ідеї Альберта Швайцера, зокрема на його роботу «Благоговіння перед життям», наголошуючи на тому, що сучасне суспільство втрачає цей глибокий зв’язок із життям, замінюючи його машинізованим світом. Фукс закликає знайти баланс між технологічним прогресом і природними циклами, пам’ятаючи про нашу приналежність до природи.