Питання справедливості завжди займало одне з ключових місць у політичній філософії та філософії права. Винятком можна вважати лише період із кінця XIX до середини XX століття, коли соціальна філософія прагнула створити «чисту» науку про суспільство, вільну від моральних оцінок і засновану виключно на фактах. У політичній філософії того часу домінував утилітаризм — напрям, що ставив на перше місце максимізацію корисності в житті суспільства.

Вагомий внесок у розробку проблематики справедливості зробив індійський вчений Амартія Сен. Економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки 1998 року за роботи присвячені голоду, теорії людського розвитку, економіці добробуту, механізмам бідності та політичному лібералізму. Роботи Сена були перекладені більш ніж тридцятьма мовами. Журнал Тайм включив Сена до 100 найвпливовіших людей світу. Амартія Сен є також засновником нової галузі у межах теорії соціального вибору.

В дослідженнях ідеї справедливості науковець опирався на теорію суспільного вибору, основи якої були закладені ще у XVIII ст. такими мислителями, як Жан-Шарль де Борда та маркіз де Кондорсе, а згодом, вже у XX столітті, розвинені Кеннетом Ерроу. Спираючись на цю теорію, а також відкидаючи інституційний підхід, характерний для прихильників нових договірних теорій, Сен зміг сформулювати оригінальну концепцію справедливості.

1. Критика трансцендентального інституціоналізму.Концепції справедливого суспільного устрою. Всі вони базуються на так званому трансцендентальному методі, в рамках якого вся інституціональна база бажаного суспільного устрою моделюється у відриві від de facto існуючих життєвих умов та обставин, ніби в іншій реальності, що дозволяє створювати складні, послідовні та логічні конструкції без врахування обмежень реального світу. Сен знаходить у такому підході багато вад, головною з яких, на його думку, є проблема конкуруючих засад різних теорій.

Сен виступає проти трансцендентального підходу до справедливості, який характерний для таких філософів, як Джон Ролз і Роберт Нозік. Цей підхід створює абстрактні моделі справедливого суспільства, відірвані від реальних життєвих умов.

2. Метод порівняльного аналізу.Спираючись на роботи Адама Сміта та маркіза де Кондорсе, ключ до розв’язання проблеми справедливості Сен бачить у суспільних порядках, що базуються на процедурі суспільного вибору. Йдеться про необхідність постійного обговорення, порівняння та ранжування пріоритетів на противагу орієнтації на одного разу створений інституційний устрій. У світлі проблеми конкуруючих підстав науковець відмовляється давати визначення справедливого суспільства, підкреслюючи, що «можливо, не існує абсолютно справедливого суспільного устрою, який можна було б визначити та схвалити в процесі неупередженого розгляду». Його теорія справедливості в принципі виключає однозначну відповідь на питання про те, що таке справедливе суспільство. Реальне життя передбачає постійні компроміси, справедливість у кожному випадку індивідуальна. Для досягнення цілей теорії на практиці жорстку інституційну конструкцію має замінити демократичний процес публічного обговорення.

Замість створення ідеальних теоретичних конструкцій Сен пропонує порівнювати реальні суспільні порядки. Він стверджує, що справедливість не може бути досягнута через суворі інституційні структури, а потребує гнучкості та врахування конкретних обставин.

3. Публічне обговорення та демократія («договірний підхід»). Сен ставить під сумнів адекватність договірного підходу до моделювання ідеального суспільного устрою, представленого в роботах Джона Ролза, Роберта Нозіка і Рональда Дворкіна. Одним із суттєвих недоліків цього підходу він вважає ігнорування думок індивідів, які знаходяться поза межами групи, що домовляється, і таким чином не є сторонами угоди. Саме це, на його думку, свого часу змусило Нагеля дійти висновку, що справедливе суспільство можливе лише в окремій країні, але не в планетарному масштабі.

Сен робить акцент на важливості демократичного процесу та публічних обговорень для досягнення справедливості. Він вважає, що справедливе суспільство повинно розвиватися через відкритий діалог, а не жорсткі договірні інститути.

4. Метод «неупередженого спостерігача». За словами Адама Сміта, ми не можемо судити про причини, які спонукали нас до вчинку або викликали у нас відповідне почуття, якщо не відсторонимося, так би мовити, від самих себе і не спробуємо поглянути на них з певної відстані. Необхідно подивитися на них очима сторонньої людини й з такого погляду, з якого вона, ймовірно, подивилася б на них. Метод «неупередженого спостерігача» відкриває шлях до розв’язання багатьох проблем, властивих «закритому» трактуванню справедливості, дозволяючи врахувати голоси осіб, які знаходяться поза межами групи, що домовляється, і тим самим зберігаючи за ними право бути почутими. Вихід за межі міркувань сторін, які домовляються, вважає Сен, є обов’язковою умовою легітимності теорії справедливості.

Сен пропонує використовувати метод «неупередженого спостерігача», щоб враховувати думки всіх сторін, навіть тих, хто знаходиться за межами конкретної спільноти. Це дозволяє вийти за рамки національних кордонів у питаннях справедливості та дає можливість відійти від «суспільного договору».

5. Критика утопізму.Справедливість без дискусії — ідея, яка годиться хіба що для поневолення. Цей тезис чітко ілюструє ту важливість, яку надають публічному обговоренню в теорії Сена. Демократичний процес трактується Сеном як ключова умова досягнення справедливості в суспільстві. Постійне вдосконалення та регулювання соціальної дійсності протиставляються ним раз і назавжди встановленій жорсткій інституційній конструкції, яка лежить в основі договірної теорії. Лише демократія, тобто правління через обговорення, відкриває можливість для реалізації людьми їхнього потенціалу.

За словами Сена, якщо вимоги справедливості можна оцінити лише за допомогою публічного міркування і якщо публічне міркування є конститутивним для ідеї демократії, то існує тісний зв’язок між справедливістю та демократією, які мають спільні понятійні риси.

Аргументуючи значущість демократії для суспільства, Сен звертає увагу на:

• фундаментальну цінність політичних свобод як таких;
• інструментальну цінність демократії як найважливішої передумови ефективної комунікації між суспільством і владою;
• конструктивну цінність демократії як можливість виявляти та концептуалізувати соціальні, економічні, політичні та інші потреби.

Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що демократична процедура відіграє першорядну роль у теорії справедливості Сена. Попри гуманістичну спрямованість теорії Сена, вона зіштовхується із труднощами в реальній політичній практиці. Науковець відмовляється від жорстких інституційних рамок, що робить його ідеї вразливими до ризику утопізму та відірваності від реальності.

Таким чином, теорія справедливості Сена є важливим внеском у філософію, проте вона також стикається з викликами в умовах сучасних політичних змін.