Мистецтво не стоїть поза соціальним життям, політикою чи війною. Натомість – воно є його відображенням, елементом змагань та навіть зброєю. Про це розказує мистецтвознавиця, керівниця Національного художнього музею України Юлія Литвинець, яка займається відновленням краденої культурної спадщини нашої країни.

У своїй роботі вона застосовує асиметричні методи для відновлення культурних цінностей та інноваційні підходи у розслідуваннях задля повернення культурних пам’яток на батьківщину. 

Історія музею

Національний художній музей України відіграє важливу роль у збереженні й популяризації української культури та мистецтва та має багату 125-річну історію. Це був перший публічний музей у Києві, який могли відвідувати всі охочі, в той час, як інші музеї чи приватні колекції були закриті для публіки.

Ініціатива створення музею належала групі меценатів, включно з Терещенками й Ханенками, які не лише фінансували будівництво музею, але й наповнювали його творами. Спорудити музей було складним завданням через різні перепони з боку російської імперії, яка вочевидь вбачала в цьому загрозу.

В 1899 році в ще недобудованому приміщенні відкрилася перша виставка присвячена XI Археологічному з’їзду. Наступною була виставка портретів князів Вишнивецьких з родового маєтку, яка була подарована музею тодішнім  міським головою Толлі.

Спочатку музей мав назву Київський міський музей старожитностей і мистецтв, а серед киян Музей з левами.  Першими відділами були археологічний, історичний, етнографічний, а трохи згодом і художній. Основою для них були приватні колекції, які дарувалися музею. У 1904 році при освяченні музей отримав назву Київський художньо-промисловий та науковий музей.

У 1919 році музей ненадовго отримав статус національного.

Того ж 1919 року після націоналізації музей став називатися І-м Державним, з 1924 року — Всеукраїнським історичним імені Тараса Шевченка, з 1936 року — Державним українським, з 1939 року — Державним музеєм українського мистецтва. Під час німецької окупації Києва у 1942 році музей об’єднано з колекцією російського мистецтва під загальною назвою Державний музей східноєвропейського мистецтва, а 1944 року попередній статус музею було відновлено. У зміні назв музею віддзеркалилися складні процеси життя країни та певні етапи становлення української музейної справи. Зокрема, за назвами можна простежити, як змінювався профіль колекції, і як окремі частини первинної збірки відходили, щоб стати підґрунтям для народження інших музеїв Києва.

У 1936 році з колекції музею була виділена збірка історичного відділу, який став самостійним музеєм (нині Національний історичний музей України). У 1956 році в окрему філію, а потім і в окремий музей вийшла збірка декоративно-прикладного мистецтва (Національний музей декоративно-прикладного мистецтва України). Також згодом були виокремлені збірки творів Т. Шевченка та його кола для Музею імені Тараса Шевченка, а також твори російського мистецтва.

Утримання музею відбувалося завдяки тим самим меценатам. У 1911 році музей став державним, приєднавшись до Міністерства шляхів та сполучень. Це був непоганий час для музею, оскільки була суттєва підтримка при транспортуванні.

Темні часи в історії музею

У 1915 році музей пережив першу евакуацію, коли частину найцінніших експонатів у кількості 6,5 тис. вивезли до Москви. Вони повернулися лише в 1921 році.

Сталінський період приніс трагедії, коли частину експонатів вилучали для продажу за кордон, але в багатьох випадках передавали до московських музеїв. У 1934 році було вирішено створити окремий історичний музей і колекцію історичного відділу поспіхом вивезли до Музейного містечка на території Києво-Печерської лаври. Однією з причин була потреба в місці проведення виставки присвяченій 15-річчю Радянській Армії та військово морського флоту.

В 1937 році нова хвиля репресій накрила мистецький світ. З музейних колекцій почали вилучати твори формалістів і націоналістів, ворогів народу і направляти до нашого музею, де створили Спеціальний секретний фонд. У 1942 році відбулась друга евакуація, частину найцінніших експонатів евакуювали до Уфи. Втім багато творів залишилися в музеї й частина з них, а це більше тисячі творів образотворчого мистецтва і 64 тисячі творів декоративно прикладного, була вивезена нацистами. Після війни повернулось лише понад 250 творів образотворчого мистецтва.

У 1956 році колекцію декоративно-прикладного мистецтва перевезли до Києво-Печерської лаври, де було створено філію музею, яка у 1964 році стала окремим музеєм, відомим зараз як Національний музей декоративного мистецтва України. Таким чином в музеї залишилась лише збірка українського образотворчого мистецтва.

У 2022 році відбулась третя евакуація.

Зараз музей переосмислює власну історію, а через неї й історію українського мистецтва, щоб відновити його повну картину після радянського викривлення.

Асиметричні шляхи дослідження

Перед керівницею Національного художнього музею стоїть складне і кропітке завдання – дослідити та віднайти втрати під час Другої світової війни. Юлія Литвинець зосереджується на відновленні інвентарних записів, ідентифікації експонатів, часто використовуючи не лише інвентарні номери, але й просто позначки зберігачів, чорнові записи при переміщенні творів мистецтва під час та після війни, використовуючи нелінійні підходи та приймаючи асиметричні рішення.

Якщо інвентарний номер вважається офіційним, який вносять до інвентарної книги, то позначки зберігачів — це персоналізовані знаки, які людина ставить на власний розсуд фактично для самоконтролю, хай то хрестик, “пташка” чи щось інше. Позначки зберігачів ніким і ніде не врегульовані, проте саме завдяки цим зачіпкам Юлія Литвинець змогла простежити переміщення картин, не знаючи на початку пошуку їхнього інвентарного номера.

На відміну від офіційних інвентарних номерів, які перш за все знищують, про позначки зберігачів знають далеко не всі, вони розміщені в непоказних місцях і відомі лише вузькому колу людей. Але знання про ці знаки збільшує в рази шанси віднайти та повернути картини додому.

Основні методи дослідження втрачених культурних пам’яток включають:

1. Відновлення списків втрат 1944 року: цей процес включає ідентифікацію та звірку експонатів з наявними обліковими документами до 1942 року, пошук зображень, часто завдяки довоєнній пресі, детальних описів і всіх інвентарних позначок, які є на експонатах.
2. Архівні дослідження: вони відбуваються, не виходячи зі стін музею, використовуючи доступ до інтернет-ресурсів та архівів як в Україні, так і за кордоном. Юлія Литвинець знайшла фотографії залів музею з 1925 року, які допомогли в ідентифікації експонатів.
3. Створення 3D-відтворення виставки: використовуючи зібрані дані, було відтворено виставку портретів 1925 року. Це дало можливість ідентифікувати кожен експонат як візуально, так і за його інвентарними номерами.
4. Ідентифікація та відстеження історій експонатів: наприклад, Портрет «Бутович» кінця XVIII ст., створений невідомим художником, який було подаровано музею на початку XX ст., облікова книга з довоєнним шифром «Т» не збереглась. Твір був вивезений німцями під час війни, повертався через Новгород у 1946 році до Історичного музею (Київ) і згодом був повернений в наш музей. Ідентифікувати твір вдалось лише завдяки віднайденим фото експозиції та позначці зберігача — маленький номер в «трикутнику». Інший твір художника Аладжалова знайшли аж в Абхазії, де він, на жаль, згорів під час пожежі в музеї на початку 2024 року.
5. Колективна робота і комунікація: було створено спеціальний чат для зберігачів музеїв, щоб обмінюватися інформацією про знайдені позначки та інвентарні номери.
6. Результати досліджень: знахідки вказують, що більшість втрачених творів знаходяться в Білорусі, росії та на аукціонах за кордоном.

Це дослідження допомагає відновити втрачену частину історії музею, а також відстежувати переміщення експонатів і їх поточне місцеперебування. Це важлива частина збереження культурної спадщини, відновлення українського мистецтва й повернення втрачених експонатів.

Після переговорів із колегами та роботи в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, в справі оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга, було віднайдено лист зі списком творів складений до Голови адміністрації архівів бібліотек та музеїв доктора Едуарда Вінтера, в якому пропонується вилучити з колекції музею певні твори. Вінтер був істориком, викладачем, з 1941 року членом СС, а в канцелярії рейхсляйтера Розенберга він відповідав за вивіз культурних цінностей з окупованих територій.

У списку не вказані інвентарні номери, лише перелік. Усі твори зі згаданого переліку були вивезені, втім частина повернулася після Другої світової війни, уважне їх дослідження виявило, що зі звороту на підрамку нанесені червоним олівцем номери, які співпали з нумерацією у списку. Далі історія розвивалась ще цікавіше, в одному із закордонних музеїв віднайшовся твір, який міг фігурувати в цьому списку, звісно на ньому не збереглись старі інвентарні номери й довести приналежність цього твору до нашої колекції було просто неможливо, якби не нанесений червоним олівцем номер, який збігся зі списком “доктора Вінтера”.

Тепер зібрані усі необхідні документи та докази для звернення до Інтерполу та  для подальших дій з повернення культурної спадщини України.

Кейс повернення культурних цінностей

Проєкт Національного художнього музею з дослідження та розслідування втрат культурних пам’яток дає свої результати. Зараз Юлія Литвинець працює над поверненням в Україну жіночого портрета В.Галімського, який був в колекції музею та експонувався у 1925 році на виставці портрета і був знайдений на аукціоні в Німеччині.

Переговори були складними: аукціон, який продавав цю картину, відмовився надавати інформацію і про походження твору, і про те, кому його було продано. Він також видалив всю інформацію про твір зі своєї інтернет-сторінки, проте розуміючи, що аукціон може вчинити саме так, музей зробив скріни з усіх сторінок і можливих посилань. Тож всі копії залишилися.

Далі представники NAMU звернулися до Міністерства культури та інформаційної політики України, а воно вже дійшло до Інтерполу. Своєю чергою Інтерпол України звернувся до Інтерполу Німеччини й вже на їх запит до аукціону була надана необхідна інформація.

Лише після цього підтвердили, що твір знаходиться в розшуку і не мав права бути проданим. В результаті було знайдено наступне місце перебування твору. Зараз проєкт знаходиться на стадії переговорів і є велика ймовірність скорого повернення твору мистецтва в рідні музейні стіни.

Нелінійним рішенням в цьому кейсі стала співпраця Національного художнього музею зі спецслужбами та державними органами різних країн. Керівниця музею підкреслює, що мистецтво і спецслужби можуть співпрацювати у таких питаннях, що вказує на неочевидні зв’язки. В той час, як профільні органи не дуже активні в такому виді допомоги. Державна комісія з повернення культурних цінностей була закрита ще декілька десятиліть тому.

Нелінійні зв’язки під час евакуації музею

Про асиметричні зв’язки в роботі NAMU свідчить історія під час евакуації колекції у 2022 році під час повномасштабного вторгнення росії в Україну. Виставка українського модернізму 1900 – 1930 рр., з колекції НХМУ, яка була організована спочатку в Іспанії, а потім в Німеччині, Бельгії, Австрії, а зараз відбувається в Лондоні, об’єднала в собі декілька цілей: промоція українського мистецтва, боротьба з російськими наративами й міфами, збереження культурної спадщини, підсилення важливості підтримки України.

Відкриття виставки в Іспанії вітав по відеозв’язку Володимир Зеленський, серед доповідачів на відкритті був не лише посол України в Іспанії, а й Міністр оборони Іспанії, яка оголосила відповідну підтримку Україні. Наступного дня після відкриття виставки послу України в Іспанії надіслали посилку з вибухівкою.

Тут чітко видно, що мистецтво – це зброя як в прямому, так і в переносному сенсі, і велику роль відіграє поєднання непоєднуваних речей, як-от мистецтва і Державних органів.

Для повернення культурних пам’яток використовувалися різноманітні методи й шляхи:

1. Перемовини та переговори: активна комунікація з власниками творів та організаціями, які їх зберігають. Це включало тривалі переговори для досягнення домовленостей.
2. Звернення до міністерств та правоохоронних органів: використання офіційних каналів, таких як Міністерство культури, Міністерство закордонних справ, Інтерпол, СБУ та контррозвідка, щоб отримати необхідну підтримку.
3. Збір та збереження документів: наявність документів, що підтверджують право власності на твір. Це включає списки, інвентарні книги, фото, наявність інших позначень на предметах, що допомагають ідентифікувати й підтвердити право на культурні об’єкти.
4. Юридичне підтвердження статусу об’єкта: підтвердження того, що твір мистецтва перебуває в розшуку і не мав права бути проданим. Це юридичне підґрунтя для повернення культурної цінності.
5. Використання медіа та публікацій: матеріали та інтернет-джерела використовувалися для моніторингу та виявлення місцеперебування творів мистецтва.
6. Співпраця з міжнародними організаціями та музеями: співпраця з музеями та культурними інституціями за кордоном для тимчасового збереження й експонування колекцій, а також для забезпечення безпеки творів під час війни в нашій країні.

Ці методи демонструють всебічний підхід до повернення культурних цінностей, включаючи юридичні, дипломатичні, медійні та інші заходи для досягнення результату.