Перформативи: сила думки
Матеріал підготовлений на основі виступу кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії Віктора Козловського на «Школі Стратегування»
Що таке перформатив та перформативність у контексті мови? Щоб зрозуміти це поняття, нам потрібно розглянути його історичний розвиток і типологізацію у різних форматах: перформативний вимір мови, соціальний контекст та менеджмент комунікації.
Класичне уявлення про мову, характерне для філософії XVIII-XIX століть, ґрунтувалося на концептуальній схемі, за якою першопочатково існує ідеальна думка суб’єкта, яку він потім втілює у формі мовлення чи письма. Згідно з цією схемою, думка передує мові – спочатку виникає ідеальний зміст, потім він артикулюється у словесній формі. Переважна більшість філософів XVIII та частково XIX століття дотримувалися цієї парадигми.
Переосмислення концепції
Одним із перших, хто почав переосмислювати цю схему, був Вільгельм фон Гумбольдт – німецький гуманіст, лінгвіст, філософ і реформатор університетської освіти в Німеччині. Його брат, Олександр фон Гумбольдт, був відомим мандрівником і природознавцем, автором праць про природу Бразилії.
Вільгельм фон Гумбольдт зробив значний внесок у дослідження походження мови – проблеми, яка залишається невирішеною дотепер. Ми вивчаємо мову через лінгвістику та інші дисципліни, створюємо штучні мови, але питання про походження природної мови, коли вона з’явилася вперше і в яких істот – залишається загадкою, аналогічно до питання про біологічне походження людини.
У XIX столітті Гумбольдт перевернув класичну схему співвідношення думки й слова. Він стверджував, що думка і мова тісно взаємопов’язані – немає думки без мови. Думка завжди існує в мові та через мову. Думка як ідеальний зміст є внутрішньою формою слова, яка іманентно передбачає зовнішню форму – вокалізацію. Мова реалізується через мовленнєві акти, в яких ми артикулюємо звуки, що мають певний сенс і можуть вивчатися як знаки, за якими стоїть слово зі своїм значенням і сенсом.
З часом з’являється писемність, яка, як свідчать антропологи, дивовижним чином впливає на інтелект. Письмо фіксує мовленнєві акти й дозволяє формулювати абстрактні думки, які існують у мові.
Гумбольдт звертав увагу на те, що внутрішня форма слова не є чимось відокремленим від зовнішньої форми – вони взаємопов’язані. В будь-якому випадку, артикулюючи слова, ми виражаємо щось загальне.
Цікавим розвитком досліджень мови стали праці з культурної антропології кінця XVIII-XIX століть, які вивчали автохтонні культури. Наприклад, Льюїс Генрі Морган досліджував іроке́зів, їхню культуру та мову. Виявилося, що мови різних племен суттєво відрізняються.
У XX столітті подібні дослідження продовжилися. Наприклад, було встановлено, що в мові ескімосів існує близько 50 слів, які позначають різні відтінки білого кольору, але немає узагальненого слова “білий”. Ця семантична особливість, разом з іншими граматичними нюансами, привела до формування думки що особливості мови визначають спосіб сприйняття і розуміння світу її носіями.
Так виникла теорія лінгвістичної відносності, відома як гіпотеза Сепіра-Ворфа: яка мова, яка граматика, яка семантика – такий і світ, який сприймає її носій. Мова потужно впливає на мислення, точніше – мислення існує в мові.
Джон Остін і перформативні висловлювання
У XX столітті дослідження мови продовжили філософи, психологи, психолінгвісти та представники інших дисциплін. Виникли різні напрямки, до яких додалися й математичні підходи.
Однією з ключових фігур у філософії мови став Джон Остін – британський філософ, викладач університету Оксфорда. Він був автором небагатьох праць, серед яких статті про Аристотеля та інші філософські теми.
У 1955 році Остін почав читати курс лекцій “Як діяти словами” (або “Як слова діють речами”). Цей курс, який пізніше був прочитаний також в американських університетах, започаткував новий напрямок у лінгвістиці, філософії мови та низці інших гуманітарних дисциплін.
Остін звернув увагу на такий аспект мови, який раніше не був у фокусі британської філософії. Він вивчав праці Бертрана Рассела й Альфреда Норта Вайтгеда, які в 1910-1913 роках видали масштабний трактат “Принципи математики” – революційну працю, спрямовану на обґрунтування математики на засадах нової логіки.
Остін розрізняв логічні та семантичні парадокси, пов’язані з особливостями мови. Він звернув увагу на те, що мовленнєві акти чи висловлювання можуть бути різними за своєю природою. Якщо логіків і математиків цікавлять переважно пропозиції (судження, які щось стверджують або заперечують і можуть бути перевірені на істинність чи хибність), то існують також висловлювання, які не можна верифікувати, але які не втрачають від цього свого значення в комунікації.
Такі висловлювання викликають певні реакції у слухачів або навіть у самого мовця. Остін назвав їх перформативами (від англ. “to perform” – виконувати, здійснювати). Спочатку він розділяв висловлювання на констативи (описові твердження) і перформативи (висловлювання-дії).
Три виміри мовленнєвого акту за Остіном
З часом Остін почав міркувати глибше і поставив питання: чи справді існують лише ці два класи висловлювань? Він дійшов висновку, що схема потребує уточнення, і запропонував розглядати кожен мовленнєвий акт як такий, що має три виміри:
- Локутивний акт – стосується опису дійсності, має значення істини або хиби, відображає щось у зовнішньому світі.
- Іллокутивний акт – конституює намір мовця, те, що він хоче досягти своїм висловлюванням.
- Перлокутивний акт – пов’язаний з ефектом, який висловлювання справляє на слухача, з тим, що відбувається внаслідок мовленнєвого акту.
Остін стверджував, що ці три аспекти притаманні кожному мовленнєвому акту, хоча в різних пропорціях. Ми можемо посилювати один аспект або інший залежно від мети комунікації.
Ідеї Остіна отримали розвиток у працях інших філософів. Зокрема, американський філософ Джон Роджерс Сьорл, представник аналітичної філософії з Гарвардського університету, запропонував свою версію теорії мовленнєвих актів.
Сьорл підтримав ідею Остіна про три виміри мовленнєвого акту, але додатково підкреслив, що перлокутивний ефект може не передбачатися мовцем і може виникати з темпоральною затримкою – тобто не одразу після висловлювання, а через деякий час, коли реципієнт отримав і обробив інформацію.
Іншим важливим автором у цьому контексті є Пол Грайс, чиї праці про імплікатури в комунікації зробили значний внесок у розуміння перформативності.
Перформативність і постструктуралізм
Концепція перформативності завдала суттєвого удару по постструктуралістській теорії дискурсів. Постструктуралісти стверджували, що людина має справу з текстами та дискурсами, які формують культуру і значення. Дискурс розуміється як розмова, промова, текст, що формується багатьма учасниками обговорення.
Перформативність підважує ідею про співвідношення тексту і значення, оскільки вказує на те, що індивідуальний мовленнєвий суб’єкт може вчиняти дію своїми словами, впливати на реальність через мовлення.
Ідеї Остіна вплинули й на американського лінгвіста і математика Ноама Хомського, хоча він підійшов до проблеми з іншого боку. Хомський, якого раніше перекладали як “Чомськи”, зробив значний внесок у теорію формальних мов і граматик.
На відміну від Остіна, який зосереджувався на прагматичних аспектах мови, Хомський висунув ідею, що в основі мови лежать не окремі слова, а граматичні правила і структури. Він розрізняв поверхневу і глибинну структури мови, що стало основою його теорії генеративної граматики.
Отже, перформативність – це властивість мови не лише описувати світ, але й змінювати його, вчиняти дії через висловлювання. Ця концепція, розроблена Джоном Остіном і розвинута його послідовниками, змінила наше розуміння мови і її ролі в людському житті. Від класичного уявлення про примат думки над словом ми прийшли до розуміння їх тісного взаємозв’язку, а від сприйняття мови як простого засобу опису дійсності – до визнання її активної, дієвої ролі у формуванні цієї дійсності.
Поверхнева та глибинна граматика
Поверхнева граматика – це, грубо кажучи, граматика національної мови. Проте у школі ми вивчаємо цього мало. Існують ще й інші правила побудови речень, тобто є глибинний рівень мови. Саме таку глибинну граматику дитина опановує природно. Їй робили закиди науковці англійською, німецькою та іншими мовами.
Для того, щоб дитина могла опанувати мову, у неї повинні бути вроджені структури загального характеру. Цікаво, що можна сконструювати граматично правильні речення, які семантично абсурдні. Наприклад, “Безбарвні зелені ідеї люто сплять” – речення граматично абсолютно правильне, але безглузде за змістом.
Роботи Ноама Хомського були проривними в цьому аспекті. І коли основи вже були закладені, почали формуватися алгоритми програмування. До речі, в середині 70-х років вони сформувалися і залишаються практично незмінними.
Варто згадати, що обсяги пам’яті у комп’ютерах зростають відповідно до двійкової системи: 2, 4, 8, 16, 32… Це пов’язано з бінарною системою обчислення (0 та 1).
Ідеї Хомського потужно вплинули на формування способів спілкування з комп’ютером. Адже на початку цього шляху для комунікації з комп’ютером необхідно було розробляти семантичні правила, щоб комп’ютер міг виконувати потрібні дії.
Паралельно розвивалися математичні структури лінгвістики та способи програмування. Виявляється, що лінгвістичні дослідження мають величезне значення не лише для комп’ютерного програмування, але й для інших сфер.
Так, перформативи починають трактуватися ширше. З’являються відповідні дослідження, де аналізується перформативність людських стосунків у соціальному контексті, їхнє значення для формування соціальних інституцій.
Виявляється, що всі соціальні інститути, структури та функції, на які звертала увагу класична соціологія, у чистому вигляді не працюють. Усі структури працюють як процес. Вони отримують через мовний акт сигнали, які змушують діяти та змінювати чи констатувати наявні інститути. Тобто всі інститути мають перформативну природу.
Поєднання структурного та суб’єктивного начал
На будь-яку систему впливає суб’єктивне начало. Те, що пропонував Хомський, і те, що пропонували постмодерністи (зокрема Дерріда чи Рікер), було пов’язано з увагою до структур, до інституцій. А перформативність намагається поєднати існування інституцій із поясненням їхніх змін.
Звідки беруться ці зміни? Через перформативність, яка живить інституції. Будь-які межі соціальних стосунків мають свою власну перформативність, ритуальність у символічному сенсі, яка захоплює частину суспільства і змушує цю частину на основі вільного вибору змінювати ті чи інші соціальні структури. Іншими словами, суб’єктивне начало долучається до соціальних процесів.
Грубо кажучи, для того, щоб люди долучалися до соціальної динаміки, необхідна певна карнавалізація, яка втягує у життя тих, хто бере участь у цій грі. Виникає символічна гра в соціальному процесі.
Революції – це реалізація зміни одного ритуалу на інший, зміна символічних понять у суспільстві. Там була імперія, тут – республіка, і все змінюється.
Звернімо увагу на 1789 рік, класичний приклад для всіх, хто вивчає культурологію з погляду перформансу. Французька революція – це апеляція до давнього Риму, звідти походять терміни “комісари”, “легіони”. Пізніше більшовики запозичили ці терміни з французької революції.
Ритуали змінюють маси. Частина цих мас змінюється, причому радикально. Тобто перформативність впливає на світогляд великої кількості людей і змушує їх до реальних дій, але не через примус, а через свободу волі. Людина не відчуває примусу, коли її залучають до подій, які реалізовані через символізацію. Через цю реалізацію символізації відбувається конструювання нової соціальної реальності.
Менеджмент і перформативність
У менеджменті будь-яка діяльність передбачає створення проєктів, які охоплюють процес. Проєкт змушує щось змінити в процесі чи його стабілізувати. Існують проєкти, які підтримують процес, і непроєктні процеси, які самовідтворюються.
У менеджера є дві основні теми: зміни чи стабільність. От як працює перформативність у менеджменті. Будь-який проєкт визначається своєю метою. Необхідна мета, причому треба пам’ятати закон цілепокладання: мета – це все, чого ми хочемо досягти. Мета мусить бути скоординована з потребами компанії чи фірми, орієнтована на зростання, стабілізацію, розширення ринку, зміну сегменту ринку тощо.
Потреби мають відображати певні проблемні ситуації, які виникають у компанії. Потреби виникають завжди у проблемних ситуаціях – це усвідомлення нестачі чогось. До речі, трудова теорія вартості в чистому вигляді не працює; більше працює теорія граничної корисності. Тобто дефіцит якогось ресурсу визначає потребу.
Отже, я, як менеджер, формулюю мету для реалізації та досягнення задоволення потреби. Проблемна ситуація – це те, що я повинен усвідомити, коли формую проєкт. Я повинен враховувати обмеженість ресурсів. Там, де є обмеженість ресурсів, виникає потреба вибору.
Формулюючи проєкт, я завжди маю кілька варіантів, і я повинен вибрати найкращий з них, оскільки моя фірма не потягне всі варіанти одразу. У своєму проєкті я описую управлінські заходи, які необхідно здійснити для досягнення мети. Це означає, що я повинен прорахувати ресурси, які можуть з’явитися в процесі реалізації проєкту, врахувати рівень фахівців, яких хочу залучити, і дуже важливо – прорахувати наслідки, як позитивні, так і негативні.
Якщо наслідки негативні та перекривають позитивні наслідки, можливо, краще зупинитися. Робота менеджера залежить від конкретних ситуацій. Якщо ми розуміємо, що ризики великі, ми можемо вирішити рятувати проєкт або відмовитися від нього.
У процесі визначення мети, опису проєкту з урахуванням усіх обставин, ми формуємо символічний компонент. Ми повинні залучити до реалізації проєкту персонал компанії. Якщо це масштабні проєкти, необхідно залучити широке коло фахівців. Тому я повинен певним чином символізувати те, що пропоную, щоб залучити інших фахівців, забезпечити зворотну реакцію.
Наші дії мають викликати бажання хоча б у частини співробітників взяти участь у реалізації проєкту. Можна примушувати, але краще організувати все таким чином, щоб певна частина співробітників стала ініціативною групою, яка активно долучається до проєкту.
Креативність та лідерство
Щодо креативності, то справжня креативність – це дія “з нічого”. На це здатні лише митці та генії, згідно з класичним баченням. Вони творять так, начебто до їхнього творіння нічого іншого у світі не існувало. Геній ламає правила зсередини.
Лідери – це суб’єкти, які створюють щось принципово нове.
“З нічого” – це метафора. Зрозуміло, що людина має певні передумови: знає мови, вміє малювати, грати на музичних інструментах тощо. Мається на увазі, що артефакт, який вона творить, радикально відрізняється від того, що вже існує. Передумовою цього є те, що творець – людина.
Лідер – це той, хто має продуктивну ідею. Першим є не перформативність, а ідея, яка виникає у свідомості лідера. Ідея – це таке етичне знання, якому у світі немає еквівалента.
Для того, щоб ідея була втілена, необхідно створити структуру, алгоритм перетворення ідеї на продукт. Коли є ідея, вона формулюється як задум. Ідея – це образ того, що я хочу створити, те, що я інтуїтивно бачу. Для цього потрібен потужний інтелект.
Потім треба реалізувати ідею через певний ланцюжок попередніх кроків. Коли я переходжу на цей рівень, тут уже треба мислити не лише дескриптивно, а й перформативно, тому що для цього мені необхідно залучити людей, які підтримають мою ідею, будуть мислити в моєму напрямку.
Малі групи як рушії змін та динаміка колективу
Справжніми рушіями змін у суспільстві виступають малі групи. Цю ідею розробляли соціологи, зокрема Куліш. Людина може бути лідером, але коли виникає мала група, вона сама стає колективним лідером. Група характеризується відсутністю ієрархії.
Звісно, хтось один може запропонувати ідею, але для того, щоб розвинути її до задуму і почати перші кроки з реалізації, потрібна мала група. Вона володіє особливими характеристиками й в ній може бути лідер.
Така група може створити попередній макет продукту, перевірити його. Якщо продукт виявляється успішним, мала група вже може просувати цей продукт далі. Продукт потребує більшого соціального контексту, щоб запустити масове виробництво. І тоді група поступово перетворюється на фірму, на колектив.
Такий колектив реалізує проєкт, але він уже перебуває в стані низької креативності, підтримуючи те, що вже існує, і зміни він робить поступово. Цікаво, що для об’єднання колективу люди вигадують різні ритуали, наприклад, клятви вірності тощо. Виникає “парадокс пасажира”: мала частина колективу працює інтенсивно, а інші лише користуються здобутками. І коли йде розподіл багатства, виникає питання про ефективність діяльності.
Раціональність та ірраціональність людини
Ми функціонуємо на засадах мовленнєвої свідомості. Мову можна вважати формою свідомості. У ній містяться різні поняття, категорії, звички – все, що впливає на нашу свідомість.
Іноді ідеї можуть мати трансцендентний характер. Якщо ви вірите в Бога, то ідея Бога – це поняття, яке не має прямого еквівалента в нашому матеріальному світі. Чи це конкретна ідея якогось виробу, чи грандіозна філософська концепція – ідеї не завжди мають еквівалент у реальності.
Коли людина захоплюється новою ідеєю, виникає своєрідний метафізичний стан. Людина може втрачати здатність нормально їсти, пити, спілкуватися – вона зациклюється на цій ідеї. Вона перестає помічати буденні речі, повністю поглинута ідеєю.
Існують також ідеї, які стосуються ірраціональних речей, наприклад, ідеї про існування “зелених чоловічків”. Такі люди також функціонують у межах мовленнєвої свідомості, хоча їхні ідеї не завжди можна перевірити емпірично.
Коли ми говоримо про конкретні ідеї, лідер спочатку формулює ідею, потім залучає групу чи колектив. Ідея перетворюється на концептуальну модель, яку потім втілюють у продукт. Відбувається перевірка продукту – так ідея перевіряється через продукт.
Продукт може бути масштабнішим, проходить тестування. Наприклад, історія смартфону. Спочатку була ідея телефону, який поступово еволюціонував до сучасного смартфону через численні ітерації та вдосконалення.
Так відбувається процес реалізації ідеї та її втілення в конкретний продукт, що змінює наше життя.
Матеріал підготовлений на основі виступу кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії Віктора Козловського на «Школі Стратегування»
Що таке перформатив та перформативність у контексті мови? Щоб зрозуміти це поняття, нам потрібно розглянути його історичний розвиток і типологізацію у різних форматах: перформативний вимір мови, соціальний контекст та менеджмент комунікації.
Класичне уявлення про мову, характерне для філософії XVIII-XIX століть, ґрунтувалося на концептуальній схемі, за якою першопочатково існує ідеальна думка суб’єкта, яку він потім втілює у формі мовлення чи письма. Згідно з цією схемою, думка передує мові – спочатку виникає ідеальний зміст, потім він артикулюється у словесній формі. Переважна більшість філософів XVIII та частково XIX століття дотримувалися цієї парадигми.
Переосмислення концепції
Одним із перших, хто почав переосмислювати цю схему, був Вільгельм фон Гумбольдт – німецький гуманіст, лінгвіст, філософ і реформатор університетської освіти в Німеччині. Його брат, Олександр фон Гумбольдт, був відомим мандрівником і природознавцем, автором праць про природу Бразилії.
Вільгельм фон Гумбольдт зробив значний внесок у дослідження походження мови – проблеми, яка залишається невирішеною дотепер. Ми вивчаємо мову через лінгвістику та інші дисципліни, створюємо штучні мови, але питання про походження природної мови, коли вона з’явилася вперше і в яких істот – залишається загадкою, аналогічно до питання про біологічне походження людини.
У XIX столітті Гумбольдт перевернув класичну схему співвідношення думки й слова. Він стверджував, що думка і мова тісно взаємопов’язані – немає думки без мови. Думка завжди існує в мові та через мову. Думка як ідеальний зміст є внутрішньою формою слова, яка іманентно передбачає зовнішню форму – вокалізацію. Мова реалізується через мовленнєві акти, в яких ми артикулюємо звуки, що мають певний сенс і можуть вивчатися як знаки, за якими стоїть слово зі своїм значенням і сенсом.
З часом з’являється писемність, яка, як свідчать антропологи, дивовижним чином впливає на інтелект. Письмо фіксує мовленнєві акти й дозволяє формулювати абстрактні думки, які існують у мові.
Гумбольдт звертав увагу на те, що внутрішня форма слова не є чимось відокремленим від зовнішньої форми – вони взаємопов’язані. В будь-якому випадку, артикулюючи слова, ми виражаємо щось загальне.
Цікавим розвитком досліджень мови стали праці з культурної антропології кінця XVIII-XIX століть, які вивчали автохтонні культури. Наприклад, Льюїс Генрі Морган досліджував іроке́зів, їхню культуру та мову. Виявилося, що мови різних племен суттєво відрізняються.
У XX столітті подібні дослідження продовжилися. Наприклад, було встановлено, що в мові ескімосів існує близько 50 слів, які позначають різні відтінки білого кольору, але немає узагальненого слова “білий”. Ця семантична особливість, разом з іншими граматичними нюансами, привела до формування думки що особливості мови визначають спосіб сприйняття і розуміння світу її носіями.
Так виникла теорія лінгвістичної відносності, відома як гіпотеза Сепіра-Ворфа: яка мова, яка граматика, яка семантика – такий і світ, який сприймає її носій. Мова потужно впливає на мислення, точніше – мислення існує в мові.
Джон Остін і перформативні висловлювання
У XX столітті дослідження мови продовжили філософи, психологи, психолінгвісти та представники інших дисциплін. Виникли різні напрямки, до яких додалися й математичні підходи.
Однією з ключових фігур у філософії мови став Джон Остін – британський філософ, викладач університету Оксфорда. Він був автором небагатьох праць, серед яких статті про Аристотеля та інші філософські теми.
У 1955 році Остін почав читати курс лекцій “Як діяти словами” (або “Як слова діють речами”). Цей курс, який пізніше був прочитаний також в американських університетах, започаткував новий напрямок у лінгвістиці, філософії мови та низці інших гуманітарних дисциплін.
Остін звернув увагу на такий аспект мови, який раніше не був у фокусі британської філософії. Він вивчав праці Бертрана Рассела й Альфреда Норта Вайтгеда, які в 1910-1913 роках видали масштабний трактат “Принципи математики” – революційну працю, спрямовану на обґрунтування математики на засадах нової логіки.
Остін розрізняв логічні та семантичні парадокси, пов’язані з особливостями мови. Він звернув увагу на те, що мовленнєві акти чи висловлювання можуть бути різними за своєю природою. Якщо логіків і математиків цікавлять переважно пропозиції (судження, які щось стверджують або заперечують і можуть бути перевірені на істинність чи хибність), то існують також висловлювання, які не можна верифікувати, але які не втрачають від цього свого значення в комунікації.
Такі висловлювання викликають певні реакції у слухачів або навіть у самого мовця. Остін назвав їх перформативами (від англ. “to perform” – виконувати, здійснювати). Спочатку він розділяв висловлювання на констативи (описові твердження) і перформативи (висловлювання-дії).
Три виміри мовленнєвого акту за Остіном
З часом Остін почав міркувати глибше і поставив питання: чи справді існують лише ці два класи висловлювань? Він дійшов висновку, що схема потребує уточнення, і запропонував розглядати кожен мовленнєвий акт як такий, що має три виміри:
- Локутивний акт – стосується опису дійсності, має значення істини або хиби, відображає щось у зовнішньому світі.
- Іллокутивний акт – конституює намір мовця, те, що він хоче досягти своїм висловлюванням.
- Перлокутивний акт – пов’язаний з ефектом, який висловлювання справляє на слухача, з тим, що відбувається внаслідок мовленнєвого акту.
Остін стверджував, що ці три аспекти притаманні кожному мовленнєвому акту, хоча в різних пропорціях. Ми можемо посилювати один аспект або інший залежно від мети комунікації.
Ідеї Остіна отримали розвиток у працях інших філософів. Зокрема, американський філософ Джон Роджерс Сьорл, представник аналітичної філософії з Гарвардського університету, запропонував свою версію теорії мовленнєвих актів.
Сьорл підтримав ідею Остіна про три виміри мовленнєвого акту, але додатково підкреслив, що перлокутивний ефект може не передбачатися мовцем і може виникати з темпоральною затримкою – тобто не одразу після висловлювання, а через деякий час, коли реципієнт отримав і обробив інформацію.
Іншим важливим автором у цьому контексті є Пол Грайс, чиї праці про імплікатури в комунікації зробили значний внесок у розуміння перформативності.
Перформативність і постструктуралізм
Концепція перформативності завдала суттєвого удару по постструктуралістській теорії дискурсів. Постструктуралісти стверджували, що людина має справу з текстами та дискурсами, які формують культуру і значення. Дискурс розуміється як розмова, промова, текст, що формується багатьма учасниками обговорення.
Перформативність підважує ідею про співвідношення тексту і значення, оскільки вказує на те, що індивідуальний мовленнєвий суб’єкт може вчиняти дію своїми словами, впливати на реальність через мовлення.
Ідеї Остіна вплинули й на американського лінгвіста і математика Ноама Хомського, хоча він підійшов до проблеми з іншого боку. Хомський, якого раніше перекладали як “Чомськи”, зробив значний внесок у теорію формальних мов і граматик.
На відміну від Остіна, який зосереджувався на прагматичних аспектах мови, Хомський висунув ідею, що в основі мови лежать не окремі слова, а граматичні правила і структури. Він розрізняв поверхневу і глибинну структури мови, що стало основою його теорії генеративної граматики.
Отже, перформативність – це властивість мови не лише описувати світ, але й змінювати його, вчиняти дії через висловлювання. Ця концепція, розроблена Джоном Остіном і розвинута його послідовниками, змінила наше розуміння мови і її ролі в людському житті. Від класичного уявлення про примат думки над словом ми прийшли до розуміння їх тісного взаємозв’язку, а від сприйняття мови як простого засобу опису дійсності – до визнання її активної, дієвої ролі у формуванні цієї дійсності.
Поверхнева та глибинна граматика
Поверхнева граматика – це, грубо кажучи, граматика національної мови. Проте у школі ми вивчаємо цього мало. Існують ще й інші правила побудови речень, тобто є глибинний рівень мови. Саме таку глибинну граматику дитина опановує природно. Їй робили закиди науковці англійською, німецькою та іншими мовами.
Для того, щоб дитина могла опанувати мову, у неї повинні бути вроджені структури загального характеру. Цікаво, що можна сконструювати граматично правильні речення, які семантично абсурдні. Наприклад, “Безбарвні зелені ідеї люто сплять” – речення граматично абсолютно правильне, але безглузде за змістом.
Роботи Ноама Хомського були проривними в цьому аспекті. І коли основи вже були закладені, почали формуватися алгоритми програмування. До речі, в середині 70-х років вони сформувалися і залишаються практично незмінними.
Варто згадати, що обсяги пам’яті у комп’ютерах зростають відповідно до двійкової системи: 2, 4, 8, 16, 32… Це пов’язано з бінарною системою обчислення (0 та 1).
Ідеї Хомського потужно вплинули на формування способів спілкування з комп’ютером. Адже на початку цього шляху для комунікації з комп’ютером необхідно було розробляти семантичні правила, щоб комп’ютер міг виконувати потрібні дії.
Паралельно розвивалися математичні структури лінгвістики та способи програмування. Виявляється, що лінгвістичні дослідження мають величезне значення не лише для комп’ютерного програмування, але й для інших сфер.
Так, перформативи починають трактуватися ширше. З’являються відповідні дослідження, де аналізується перформативність людських стосунків у соціальному контексті, їхнє значення для формування соціальних інституцій.
Виявляється, що всі соціальні інститути, структури та функції, на які звертала увагу класична соціологія, у чистому вигляді не працюють. Усі структури працюють як процес. Вони отримують через мовний акт сигнали, які змушують діяти та змінювати чи констатувати наявні інститути. Тобто всі інститути мають перформативну природу.
Поєднання структурного та суб’єктивного начал
На будь-яку систему впливає суб’єктивне начало. Те, що пропонував Хомський, і те, що пропонували постмодерністи (зокрема Дерріда чи Рікер), було пов’язано з увагою до структур, до інституцій. А перформативність намагається поєднати існування інституцій із поясненням їхніх змін.
Звідки беруться ці зміни? Через перформативність, яка живить інституції. Будь-які межі соціальних стосунків мають свою власну перформативність, ритуальність у символічному сенсі, яка захоплює частину суспільства і змушує цю частину на основі вільного вибору змінювати ті чи інші соціальні структури. Іншими словами, суб’єктивне начало долучається до соціальних процесів.
Грубо кажучи, для того, щоб люди долучалися до соціальної динаміки, необхідна певна карнавалізація, яка втягує у життя тих, хто бере участь у цій грі. Виникає символічна гра в соціальному процесі.
Революції – це реалізація зміни одного ритуалу на інший, зміна символічних понять у суспільстві. Там була імперія, тут – республіка, і все змінюється.
Звернімо увагу на 1789 рік, класичний приклад для всіх, хто вивчає культурологію з погляду перформансу. Французька революція – це апеляція до давнього Риму, звідти походять терміни “комісари”, “легіони”. Пізніше більшовики запозичили ці терміни з французької революції.
Ритуали змінюють маси. Частина цих мас змінюється, причому радикально. Тобто перформативність впливає на світогляд великої кількості людей і змушує їх до реальних дій, але не через примус, а через свободу волі. Людина не відчуває примусу, коли її залучають до подій, які реалізовані через символізацію. Через цю реалізацію символізації відбувається конструювання нової соціальної реальності.
Менеджмент і перформативність
У менеджменті будь-яка діяльність передбачає створення проєктів, які охоплюють процес. Проєкт змушує щось змінити в процесі чи його стабілізувати. Існують проєкти, які підтримують процес, і непроєктні процеси, які самовідтворюються.
У менеджера є дві основні теми: зміни чи стабільність. От як працює перформативність у менеджменті. Будь-який проєкт визначається своєю метою. Необхідна мета, причому треба пам’ятати закон цілепокладання: мета – це все, чого ми хочемо досягти. Мета мусить бути скоординована з потребами компанії чи фірми, орієнтована на зростання, стабілізацію, розширення ринку, зміну сегменту ринку тощо.
Потреби мають відображати певні проблемні ситуації, які виникають у компанії. Потреби виникають завжди у проблемних ситуаціях – це усвідомлення нестачі чогось. До речі, трудова теорія вартості в чистому вигляді не працює; більше працює теорія граничної корисності. Тобто дефіцит якогось ресурсу визначає потребу.
Отже, я, як менеджер, формулюю мету для реалізації та досягнення задоволення потреби. Проблемна ситуація – це те, що я повинен усвідомити, коли формую проєкт. Я повинен враховувати обмеженість ресурсів. Там, де є обмеженість ресурсів, виникає потреба вибору.
Формулюючи проєкт, я завжди маю кілька варіантів, і я повинен вибрати найкращий з них, оскільки моя фірма не потягне всі варіанти одразу. У своєму проєкті я описую управлінські заходи, які необхідно здійснити для досягнення мети. Це означає, що я повинен прорахувати ресурси, які можуть з’явитися в процесі реалізації проєкту, врахувати рівень фахівців, яких хочу залучити, і дуже важливо – прорахувати наслідки, як позитивні, так і негативні.
Якщо наслідки негативні та перекривають позитивні наслідки, можливо, краще зупинитися. Робота менеджера залежить від конкретних ситуацій. Якщо ми розуміємо, що ризики великі, ми можемо вирішити рятувати проєкт або відмовитися від нього.
У процесі визначення мети, опису проєкту з урахуванням усіх обставин, ми формуємо символічний компонент. Ми повинні залучити до реалізації проєкту персонал компанії. Якщо це масштабні проєкти, необхідно залучити широке коло фахівців. Тому я повинен певним чином символізувати те, що пропоную, щоб залучити інших фахівців, забезпечити зворотну реакцію.
Наші дії мають викликати бажання хоча б у частини співробітників взяти участь у реалізації проєкту. Можна примушувати, але краще організувати все таким чином, щоб певна частина співробітників стала ініціативною групою, яка активно долучається до проєкту.
Креативність та лідерство
Щодо креативності, то справжня креативність – це дія “з нічого”. На це здатні лише митці та генії, згідно з класичним баченням. Вони творять так, начебто до їхнього творіння нічого іншого у світі не існувало. Геній ламає правила зсередини.
Лідери – це суб’єкти, які створюють щось принципово нове.
“З нічого” – це метафора. Зрозуміло, що людина має певні передумови: знає мови, вміє малювати, грати на музичних інструментах тощо. Мається на увазі, що артефакт, який вона творить, радикально відрізняється від того, що вже існує. Передумовою цього є те, що творець – людина.
Лідер – це той, хто має продуктивну ідею. Першим є не перформативність, а ідея, яка виникає у свідомості лідера. Ідея – це таке етичне знання, якому у світі немає еквівалента.
Для того, щоб ідея була втілена, необхідно створити структуру, алгоритм перетворення ідеї на продукт. Коли є ідея, вона формулюється як задум. Ідея – це образ того, що я хочу створити, те, що я інтуїтивно бачу. Для цього потрібен потужний інтелект.
Потім треба реалізувати ідею через певний ланцюжок попередніх кроків. Коли я переходжу на цей рівень, тут уже треба мислити не лише дескриптивно, а й перформативно, тому що для цього мені необхідно залучити людей, які підтримають мою ідею, будуть мислити в моєму напрямку.
Малі групи як рушії змін та динаміка колективу
Справжніми рушіями змін у суспільстві виступають малі групи. Цю ідею розробляли соціологи, зокрема Куліш. Людина може бути лідером, але коли виникає мала група, вона сама стає колективним лідером. Група характеризується відсутністю ієрархії.
Звісно, хтось один може запропонувати ідею, але для того, щоб розвинути її до задуму і почати перші кроки з реалізації, потрібна мала група. Вона володіє особливими характеристиками й в ній може бути лідер.
Така група може створити попередній макет продукту, перевірити його. Якщо продукт виявляється успішним, мала група вже може просувати цей продукт далі. Продукт потребує більшого соціального контексту, щоб запустити масове виробництво. І тоді група поступово перетворюється на фірму, на колектив.
Такий колектив реалізує проєкт, але він уже перебуває в стані низької креативності, підтримуючи те, що вже існує, і зміни він робить поступово. Цікаво, що для об’єднання колективу люди вигадують різні ритуали, наприклад, клятви вірності тощо. Виникає “парадокс пасажира”: мала частина колективу працює інтенсивно, а інші лише користуються здобутками. І коли йде розподіл багатства, виникає питання про ефективність діяльності.
Раціональність та ірраціональність людини
Ми функціонуємо на засадах мовленнєвої свідомості. Мову можна вважати формою свідомості. У ній містяться різні поняття, категорії, звички – все, що впливає на нашу свідомість.
Іноді ідеї можуть мати трансцендентний характер. Якщо ви вірите в Бога, то ідея Бога – це поняття, яке не має прямого еквівалента в нашому матеріальному світі. Чи це конкретна ідея якогось виробу, чи грандіозна філософська концепція – ідеї не завжди мають еквівалент у реальності.
Коли людина захоплюється новою ідеєю, виникає своєрідний метафізичний стан. Людина може втрачати здатність нормально їсти, пити, спілкуватися – вона зациклюється на цій ідеї. Вона перестає помічати буденні речі, повністю поглинута ідеєю.
Існують також ідеї, які стосуються ірраціональних речей, наприклад, ідеї про існування “зелених чоловічків”. Такі люди також функціонують у межах мовленнєвої свідомості, хоча їхні ідеї не завжди можна перевірити емпірично.
Коли ми говоримо про конкретні ідеї, лідер спочатку формулює ідею, потім залучає групу чи колектив. Ідея перетворюється на концептуальну модель, яку потім втілюють у продукт. Відбувається перевірка продукту – так ідея перевіряється через продукт.
Продукт може бути масштабнішим, проходить тестування. Наприклад, історія смартфону. Спочатку була ідея телефону, який поступово еволюціонував до сучасного смартфону через численні ітерації та вдосконалення.
Так відбувається процес реалізації ідеї та її втілення в конкретний продукт, що змінює наше життя.
