Симфонія творця
Музика може видатися далекою від бізнесу та практичних аспектів життя, адже ми її часто мислимо як явище більшою мірою емоційне та ірраціональне. Утім, все значно складніше, запевняє композитор Віталій Вишинський.
Музика – це особливий вид інтелектуальної діяльності, результатом якої є особливий досвід усвідомлення і помислення себе, зокрема, і як особистості, орієнтованої на зміни – власні, середовища, історії, світу.
Отже, як музика впливає на мислення загалом, а також про роль особистості в історії, яка чітко усвідомлювала свою місію, мала візію та знаходила стратегії для їх досягнення і потужно вплинула на мистецтво та життя говоримо далі.
ОСОБИСТІСТЬ, ЯКА ЗДАТНА ЗМІНИТИ ІСТОРІЮ
Людина обумовлює історичний процес чи історичний процес формує дії людини – складне філософське питання. З одного боку, історичні події «породжують» ту чи ту особистість, яка, зрештою, стає втіленням змін та нового світогляду, очолює або виражає цей процес у своїй діяльності: творчій, політичній, економічній тощо.
Однак не можна недооцінювати силу особистості, яка здатна й сама змінити хід історії, порушити інерцію подій, підпорядкувавши їх своєму баченню. Прикладом такої особистості є Людвіг ван Бетховен. Його підхід до творчості демонструє інакше розуміння того ким є чи має бути митець. Прикладом своєї особисті він реалізував таку модель композиторства, в центрі якої опинилися питання оригінальності та неповторності, спрямованості творчості у майбутнє. Ядром музичної композиції стає погляд її автора — його ідеї, внутрішній світ, переживання, світогляд, місія, візія тощо. Бетховен є тим митцем, для якого питання самоствердження у творчості виявилося визначальним. Зрештою, ця візія творчого самоусвідомлення і ствердження буде підхоплена наступниками.
ЩО БУЛО ДО БЕТХОВЕНА
До Бетховена композитор – це майстер, який гарно виконує свою роботу, пише певну музику і його майстерність оцінюють достатньо високо. Композитор як ремісник. Утім, це видатний майстер-ремісник – довершений ремісник. Таким майстром був Йоганн Себастьян Бах. Він ідеально втілює концепцію довершеного композитора-ремісника, для якого створення музики – це щоденна робота, визначена умовами контракту. У XX столітті цей ідеал майстра прагнув відродити німецький композитор Пауль Гіндеміт.
На відміну від Баха, Бетховен мислить діяльність композитора інакше – як Творця. У підсумку, він завершує перехід від моделі композитора-майстра до композитора-творця, який безмежно владарює над власними музичними ідеями та їхнім втіленням в музичних творах, та навіть слухацьким сприйняттям.
КОМПОЗИТОР ЯК ТВОРЕЦЬ
Бетховен — творець, який діє за власними переконаннями, а не лише виконує вимоги патрона чи умови контракту. Він той композитор, музика якого створена не тільки на замовлення, а й тому, що вона є ствердженням його внутрішньої необхідності — твір має з’явитися, оскільки інакше не може бути (вираженням цієї позиції стає фінал квартету № 16, ор. 135, в партитуру якого композитор написав наступні слова: Muss es sein?/ Чи повинно це бути?/ Es muss sein! Es muss sein!/ Це має бути!/)
Отже, Бетховен пропонує концепцію композитора-творця, який проторює нові шляхи, пропонує нові можливості, показує, як це може бути, і тим самим стверджує себе.
Його самоствердження в мистецтві означає, що він працює на папері (з чернетками), шукаючи найкращі варіанти та стратегії для реалізації своїх ідей, долаючи складнощі та розвиваючи свої інтуїтивні знахідки. Наприклад, створення теми «Оди до радості» (фінал його 9 симфонії) зайняло понад 10 років, про що свідчить безліч чернеток і нотаток, де композитор прагнув знайти найкращий спосіб її музичного вираження.
Бетховен вводив нові елементи в музику, які спершу здавалися нонсенсом, але зрештою встановили новий порядок. Цей підхід характерний для історично орієнтованої особистості, яка своїми діями (творчістю) привносить у світ щось небувале, «геть нечуване», що зрештою змінює подальший хід історії та підпорядковує його новому порядку.
Такою нечуваною подією стали бетховенські симфонії, зокрема його остання Дев’ята симфонія, де у фіналі з’являється хор. Або його П’ята симфонія з тромбонами у четвертій частині. Або Третя симфонія, що змінила уявлення про граничну тривалість такого твору: симфонія Бетховена звучить близько 50 хвилин, що у два з половиною рази довше, аніж симфонії Йозефа Гайдна, якого називають батьком цього жанру.
Після Бетховена тренд на пошуки нових шляхів розвитку музики, на експериментування та розширення меж музичного мистецтва тільки посилиться (концепція музики майбутнього Ріхарда Вагнера).
БЕТХОВЕН І ТРАДИЦІЯ
Аби краще усвідомити музичне візіонерство Бетховена, проведемо деякі паралелі з іншим видатним композитором – В.А. Моцартом. Варто наголосити, що це порівняння не має на меті показати, що хтось з цих композиторів талановитіший за іншого. Це означає, що ці композитори керувалися різними стратегіями у своїй творчості.
Моцарт більше зосереджувався на успіху сьогодні й геніально працював на замовлення. Це зрештою, обумовлює необхідність писати кожного разу щось нове. Водночас успіх неможливий без майстерності. Звідси прагнення бути кращим за інших в тому, що робиш. Водночас його мало хвилювало майбутнє, адже в центрі уваги знаходиться прагнення писати музику для слухачів тут і зараз. Іншими словами, Моцарт прагне сказати музикою про життя, як його відчувають усі люди, тому створює музику для усіх і таку, що звучить в душі кожної людини.
Позиція Бетховена інакша. Відмінність вже в тому, що Бетховен не мислить життя твору лише одноразовим виконанням. Він прагне створювати твори, які залишаться в історії та протистоятимуть часу. Звідси увага до слухачів майбутнього, які скажуть своє слово про його музику. Як і Моцарт, Бетховен прагне бути кращим. Але для нього, бути кращим – означає бути інакшим.
Отже, Бетховен – особистість, яка стверджується у власній творчості, чим змінює історію та підпорядковує її своєму баченню. Найкраще це можуть проілюструвати його симфонії, зокрема вже згадані Третя, П’ята та Дев’ята.
БЕТХОВЕН І ЙОГО СИМФОНІЇ
Симфонія – це музичний жанр з чіткими формальними та семантичними параметрами. Вона зазвичай складається з чотирьох частин, які мають чітко визначені форму, темп, характер, образи й стани. Наприклад: серйозна перша частина, повільна та роздумлива друга, ігрова з танцювальними елементами третя, і активна, як правило, стверджувально-оптимістична фінальна четверта частина.
Коли Бетховен став писати власні симфонії на початку XIX століття, то він не розпочинав на порожньому місці. Вже існували певна традиція, правила, напрацьовані його попередниками – композиторами мангеймської школи, а також Й. Гайдном і В.А. Моцартом. Утім, навіть у найкращих системах є певні недоліки, є куди рухатися і що змінювати. Бетховен бачив і розумів це.
Змістом підходу Бетховена є його нове розуміння прояву оригінальності в межах попередньо визначеної структури. На це звернув увагу видатний письменник Мілан Кундера. Він зазначав, що впродовж довгого часу в музиці оригінальність того чи іншого композитора була виключно в його мелодико-гармонійній винахідливості, яку він розподіляв за композиційними схемами, що від нього не залежали й тою чи іншою мірою були прийняті заздалегідь. Натомість Бетховен пропонує ставитися до композиції як до своєрідної матриці, яку митець заповнює власною винахідливістю. Таким чином, композиція сама повинна стати вигадкою, яка запускає у дію всю авторську оригінальність.
П’ята симфонія Бетховена є яскравим прикладом цього підходу. Вона триває близько 35-40 хвилин і складається з чотирьох частин, кожна з яких містить низку оригінальних конструктивних, музично-виразових, образно-драматургічних ідей.
П’ЯТА СИМФОНІЯ: ВІЗІЯ, СТРАТЕГІЯ, СИСТЕМА ЗВ’ЯЗКІВ
У своїй П’ятій симфонії Бетховен створює музичний твір, де всі частини взаємопов’язані, позаяк їх пронизує одна центральна музична ідея. Метафорично її позначають як мотив долі. Таким чином, спостерігаємо наявність єдиної керуючої музичної ідеї, яка об’єднує теми твору та його частини в одне ціле (системна реалізація принципу монотематизму та лейтмотивного підходу).
Цікавим є організація головної теми першої частини. Її виклад розподілений між різними інструментами струнної групи, а не відданий якомусь одному інструменту. Такий виклад нагадує мозаїку. На думку американського дослідника Річарда Тарускіна, ця тема, яку жодній інструментальній партії не вдається зіграти повністю, ніби демонструє, як ціле виходить за межі простої суми його частин. Водночас в такому мозаїчному викладі криється ідея співзвучності, єдності та взаємозв’язку, що міститься в етимології слова «симфонія» (від грец. συμφονία – співзвуччя, злагоджене звучання, злагодженість).
Мотив долі наявний в кожній частині. Десь він прихований (друга частина), десь знову загрозливий (третя частина), десь він стає елементом основних музичних тем частини (перша та четверта частина). Та важливо, що тематизм від частини до частини трансформується, зміни накопичуються, досягають критичної точки й відбувається зміна якості. Ці зміни часто інтерпретують як перехід від темряви до світла, як шлях через терни до зірок. Квінтесенцією цього якісного переходу є епізод між третьою та четвертою частинами, який також виконує структурну функцію об’єднання цих частин в більшу цілісність.
🔉 Послухати від 20’40’’ до 21’12’’
Водночас фінал починається із введенням нового звучання – тромбонів. Вони не були залучені в попередніх частинах і тому ефект від їхньої появи має надзвичайну потужність. Цей епізод є прикладом стратегічно мислення композитора, вміння економити ресурс та знаходити для його використання найкращу ситуацію. Зауважимо, що поява тромбонів в цій симфонії стала першим випадком їхнього застосування в цьому жанрі загалом.
Отже, цей твір позначений низкою рис, які виокремлюють його серед подібних у цьому жанрі (та навіть поміж бетховенських симфоній). Так, у творі посилена ідея процесуальності й цілеспрямованості форми (це симфонія фіналу, із сильно проявленим внутрішнім планом розвитку, який є наслідком реалізації ідеї проростання, становлення). В симфонії залученні екстенсивний підхід у реалізації плану звучання твору (розширення складу оркестру, зокрема введенням тромбонів), інтенсивний підхід в плані музичного розвитку твору (монотематизм).
Нарешті, П’ята симфонія стала початком нової музичної ери – романтизму. Хоча музичний романтизм повністю розвинувся у 1820-х роках, уже тоді відчувалося, що ця музика виходить за межі класичних норм, відкриваючи новий період і новий етап у музичному мистецтві. Як зазначив Річард Тарускін, органічна звукова структура П’ятої симфонії стала засобом або воротами до досі недоступної царини трансцендентного або невимовного змісту, тобто такого, що інакше, аніж музикою не виражається.
Музика може видатися далекою від бізнесу та практичних аспектів життя, адже ми її часто мислимо як явище більшою мірою емоційне та ірраціональне. Утім, все значно складніше, запевняє композитор Віталій Вишинський.
Музика – це особливий вид інтелектуальної діяльності, результатом якої є особливий досвід усвідомлення і помислення себе, зокрема, і як особистості, орієнтованої на зміни – власні, середовища, історії, світу.
Отже, як музика впливає на мислення загалом, а також про роль особистості в історії, яка чітко усвідомлювала свою місію, мала візію та знаходила стратегії для їх досягнення і потужно вплинула на мистецтво та життя говоримо далі.
ОСОБИСТІСТЬ, ЯКА ЗДАТНА ЗМІНИТИ ІСТОРІЮ
Людина обумовлює історичний процес чи історичний процес формує дії людини – складне філософське питання. З одного боку, історичні події «породжують» ту чи ту особистість, яка, зрештою, стає втіленням змін та нового світогляду, очолює або виражає цей процес у своїй діяльності: творчій, політичній, економічній тощо.
Однак не можна недооцінювати силу особистості, яка здатна й сама змінити хід історії, порушити інерцію подій, підпорядкувавши їх своєму баченню. Прикладом такої особистості є Людвіг ван Бетховен. Його підхід до творчості демонструє інакше розуміння того ким є чи має бути митець. Прикладом своєї особисті він реалізував таку модель композиторства, в центрі якої опинилися питання оригінальності та неповторності, спрямованості творчості у майбутнє. Ядром музичної композиції стає погляд її автора — його ідеї, внутрішній світ, переживання, світогляд, місія, візія тощо. Бетховен є тим митцем, для якого питання самоствердження у творчості виявилося визначальним. Зрештою, ця візія творчого самоусвідомлення і ствердження буде підхоплена наступниками.
ЩО БУЛО ДО БЕТХОВЕНА
До Бетховена композитор – це майстер, який гарно виконує свою роботу, пише певну музику і його майстерність оцінюють достатньо високо. Композитор як ремісник. Утім, це видатний майстер-ремісник – довершений ремісник. Таким майстром був Йоганн Себастьян Бах. Він ідеально втілює концепцію довершеного композитора-ремісника, для якого створення музики – це щоденна робота, визначена умовами контракту. У XX столітті цей ідеал майстра прагнув відродити німецький композитор Пауль Гіндеміт.
На відміну від Баха, Бетховен мислить діяльність композитора інакше – як Творця. У підсумку, він завершує перехід від моделі композитора-майстра до композитора-творця, який безмежно владарює над власними музичними ідеями та їхнім втіленням в музичних творах, та навіть слухацьким сприйняттям.
КОМПОЗИТОР ЯК ТВОРЕЦЬ
Бетховен — творець, який діє за власними переконаннями, а не лише виконує вимоги патрона чи умови контракту. Він той композитор, музика якого створена не тільки на замовлення, а й тому, що вона є ствердженням його внутрішньої необхідності — твір має з’явитися, оскільки інакше не може бути (вираженням цієї позиції стає фінал квартету № 16, ор. 135, в партитуру якого композитор написав наступні слова: Muss es sein?/ Чи повинно це бути?/ Es muss sein! Es muss sein!/ Це має бути!/)
Отже, Бетховен пропонує концепцію композитора-творця, який проторює нові шляхи, пропонує нові можливості, показує, як це може бути, і тим самим стверджує себе.
Його самоствердження в мистецтві означає, що він працює на папері (з чернетками), шукаючи найкращі варіанти та стратегії для реалізації своїх ідей, долаючи складнощі та розвиваючи свої інтуїтивні знахідки. Наприклад, створення теми «Оди до радості» (фінал його 9 симфонії) зайняло понад 10 років, про що свідчить безліч чернеток і нотаток, де композитор прагнув знайти найкращий спосіб її музичного вираження.
Бетховен вводив нові елементи в музику, які спершу здавалися нонсенсом, але зрештою встановили новий порядок. Цей підхід характерний для історично орієнтованої особистості, яка своїми діями (творчістю) привносить у світ щось небувале, «геть нечуване», що зрештою змінює подальший хід історії та підпорядковує його новому порядку.
Такою нечуваною подією стали бетховенські симфонії, зокрема його остання Дев’ята симфонія, де у фіналі з’являється хор. Або його П’ята симфонія з тромбонами у четвертій частині. Або Третя симфонія, що змінила уявлення про граничну тривалість такого твору: симфонія Бетховена звучить близько 50 хвилин, що у два з половиною рази довше, аніж симфонії Йозефа Гайдна, якого називають батьком цього жанру.
Після Бетховена тренд на пошуки нових шляхів розвитку музики, на експериментування та розширення меж музичного мистецтва тільки посилиться (концепція музики майбутнього Ріхарда Вагнера).
БЕТХОВЕН І ТРАДИЦІЯ
Аби краще усвідомити музичне візіонерство Бетховена, проведемо деякі паралелі з іншим видатним композитором – В.А. Моцартом. Варто наголосити, що це порівняння не має на меті показати, що хтось з цих композиторів талановитіший за іншого. Це означає, що ці композитори керувалися різними стратегіями у своїй творчості.
Моцарт більше зосереджувався на успіху сьогодні й геніально працював на замовлення. Це зрештою, обумовлює необхідність писати кожного разу щось нове. Водночас успіх неможливий без майстерності. Звідси прагнення бути кращим за інших в тому, що робиш. Водночас його мало хвилювало майбутнє, адже в центрі уваги знаходиться прагнення писати музику для слухачів тут і зараз. Іншими словами, Моцарт прагне сказати музикою про життя, як його відчувають усі люди, тому створює музику для усіх і таку, що звучить в душі кожної людини.
Позиція Бетховена інакша. Відмінність вже в тому, що Бетховен не мислить життя твору лише одноразовим виконанням. Він прагне створювати твори, які залишаться в історії та протистоятимуть часу. Звідси увага до слухачів майбутнього, які скажуть своє слово про його музику. Як і Моцарт, Бетховен прагне бути кращим. Але для нього, бути кращим – означає бути інакшим.
Отже, Бетховен – особистість, яка стверджується у власній творчості, чим змінює історію та підпорядковує її своєму баченню. Найкраще це можуть проілюструвати його симфонії, зокрема вже згадані Третя, П’ята та Дев’ята.
БЕТХОВЕН І ЙОГО СИМФОНІЇ
Симфонія – це музичний жанр з чіткими формальними та семантичними параметрами. Вона зазвичай складається з чотирьох частин, які мають чітко визначені форму, темп, характер, образи й стани. Наприклад: серйозна перша частина, повільна та роздумлива друга, ігрова з танцювальними елементами третя, і активна, як правило, стверджувально-оптимістична фінальна четверта частина.
Коли Бетховен став писати власні симфонії на початку XIX століття, то він не розпочинав на порожньому місці. Вже існували певна традиція, правила, напрацьовані його попередниками – композиторами мангеймської школи, а також Й. Гайдном і В.А. Моцартом. Утім, навіть у найкращих системах є певні недоліки, є куди рухатися і що змінювати. Бетховен бачив і розумів це.
Змістом підходу Бетховена є його нове розуміння прояву оригінальності в межах попередньо визначеної структури. На це звернув увагу видатний письменник Мілан Кундера. Він зазначав, що впродовж довгого часу в музиці оригінальність того чи іншого композитора була виключно в його мелодико-гармонійній винахідливості, яку він розподіляв за композиційними схемами, що від нього не залежали й тою чи іншою мірою були прийняті заздалегідь. Натомість Бетховен пропонує ставитися до композиції як до своєрідної матриці, яку митець заповнює власною винахідливістю. Таким чином, композиція сама повинна стати вигадкою, яка запускає у дію всю авторську оригінальність.
П’ята симфонія Бетховена є яскравим прикладом цього підходу. Вона триває близько 35-40 хвилин і складається з чотирьох частин, кожна з яких містить низку оригінальних конструктивних, музично-виразових, образно-драматургічних ідей.
П’ЯТА СИМФОНІЯ: ВІЗІЯ, СТРАТЕГІЯ, СИСТЕМА ЗВ’ЯЗКІВ
У своїй П’ятій симфонії Бетховен створює музичний твір, де всі частини взаємопов’язані, позаяк їх пронизує одна центральна музична ідея. Метафорично її позначають як мотив долі. Таким чином, спостерігаємо наявність єдиної керуючої музичної ідеї, яка об’єднує теми твору та його частини в одне ціле (системна реалізація принципу монотематизму та лейтмотивного підходу).
Цікавим є організація головної теми першої частини. Її виклад розподілений між різними інструментами струнної групи, а не відданий якомусь одному інструменту. Такий виклад нагадує мозаїку. На думку американського дослідника Річарда Тарускіна, ця тема, яку жодній інструментальній партії не вдається зіграти повністю, ніби демонструє, як ціле виходить за межі простої суми його частин. Водночас в такому мозаїчному викладі криється ідея співзвучності, єдності та взаємозв’язку, що міститься в етимології слова «симфонія» (від грец. συμφονία – співзвуччя, злагоджене звучання, злагодженість).
Мотив долі наявний в кожній частині. Десь він прихований (друга частина), десь знову загрозливий (третя частина), десь він стає елементом основних музичних тем частини (перша та четверта частина). Та важливо, що тематизм від частини до частини трансформується, зміни накопичуються, досягають критичної точки й відбувається зміна якості. Ці зміни часто інтерпретують як перехід від темряви до світла, як шлях через терни до зірок. Квінтесенцією цього якісного переходу є епізод між третьою та четвертою частинами, який також виконує структурну функцію об’єднання цих частин в більшу цілісність.
🔉 Послухати від 20’40’’ до 21’12’’
Водночас фінал починається із введенням нового звучання – тромбонів. Вони не були залучені в попередніх частинах і тому ефект від їхньої появи має надзвичайну потужність. Цей епізод є прикладом стратегічно мислення композитора, вміння економити ресурс та знаходити для його використання найкращу ситуацію. Зауважимо, що поява тромбонів в цій симфонії стала першим випадком їхнього застосування в цьому жанрі загалом.
Отже, цей твір позначений низкою рис, які виокремлюють його серед подібних у цьому жанрі (та навіть поміж бетховенських симфоній). Так, у творі посилена ідея процесуальності й цілеспрямованості форми (це симфонія фіналу, із сильно проявленим внутрішнім планом розвитку, який є наслідком реалізації ідеї проростання, становлення). В симфонії залученні екстенсивний підхід у реалізації плану звучання твору (розширення складу оркестру, зокрема введенням тромбонів), інтенсивний підхід в плані музичного розвитку твору (монотематизм).
Нарешті, П’ята симфонія стала початком нової музичної ери – романтизму. Хоча музичний романтизм повністю розвинувся у 1820-х роках, уже тоді відчувалося, що ця музика виходить за межі класичних норм, відкриваючи новий період і новий етап у музичному мистецтві. Як зазначив Річард Тарускін, органічна звукова структура П’ятої симфонії стала засобом або воротами до досі недоступної царини трансцендентного або невимовного змісту, тобто такого, що інакше, аніж музикою не виражається.
