Архітектура майбутнього
Гліб Ушаков, архітектор, кандидат наук та доцент Київського національного університету будівництва і архітектури.
Сучасність часто асоціюється з позитивним поглядом на майбутнє – мовляв, те, що чекає нас попереду, обов’язково буде кращим. Проте, щоб це майбутнє справді стало позитивним, фундамент для нього має закладатися не сьогодні, а здебільшого в минулому.
Працюючи на архітектурному факультеті та навчаючи студентів, я фактично зосереджений на майбутньому. Більшість із нас, включно з тими, хто працює над освітніми реформами та інноваційними структурами, по суті теж працюють над майбутнім, а не над теперішньою реальністю.
І якщо наша робота не дасть хороших результатів, то й майбутнє може вийти далеко не таким, яким ми його собі уявляємо.
Основні проблеми просторової патерології
Термін «просторова патерологія» відноситься до дослідження та аналізу просторових патернів – структурних і функціональних закономірностей у просторі, таких як розташування об’єктів, їхня взаємодія та форми організації в межах просторового середовища.
У міському плануванні, наприклад, просторова патерологія вивчає, як різні елементи міського середовища – дороги, будівлі, парки, комерційні та житлові зони – впливають на потоки руху, доступність, функціональні зони і якість життя жителів.
Розглянемо деякі важливі аспекти просторової патерології. Серед них:
- Проблеми екології, що неминуче стосуються всіх міст, які з часом задихаються від перенасичення сміттям та забруднення.
- Соціальні питання, які мають глибокий вплив на міське середовище.
- Взаємодія між історичним спадком та сучасністю: великі міста є носіями важливої культурної спадщини, яка, на жаль, страждає через хаотичну урбанізацію.
Майбутнє міського середовища
Щоб працювати з майбутнім міського середовища, необхідно розуміти новітні інновації та можливості. Однак, це завдання не лише культурологічне.
В основі лежить питання пам’яті: людська пам’ять — це не лише засіб збереження інформації, але й спосіб осмислення минулого, що допомагає нам орієнтуватися у майбутньому.
Пам’ять важлива не лише для того, щоб не забувати, а й щоб бачити зв’язки між тим, що було, і тим, що ще має прийти.
Треба розуміти, що пам’ять – це не лише про минуле; її функція допомагає нам уявляти майбутнє. Багато сучасних проблем і можливостей мають коріння не лише в нещодавньому минулому, а в подіях, які відбулися дуже давно. Це стосується і футурології міст – основні принципи, що формують міста майбутнього, лежать в їхньому далекому минулому, у часи зародження.
Цей механізм пам’яті допомагає нам адаптуватися до майбутнього. Ми інтуїтивно намагаємося уявити, що чекає попереду, і хоч не завжди вгадуємо, але цей процес дозволяє нам пристосовуватися.
Розмірковуючи над тим, що таке місто, можна зазначити, що десятки тисяч років люди жили в невеликих поселеннях, існуючи в балансі з природою. Це дозволяло їм виживати, попри відсутність сучасних соціальних систем підтримки. Але близько 10 тисяч років тому з’явилися перші міста, що стало революційною зміною в житті людини. Почався процес урбанізації, який по суті став синонімом цивілізації, коли люди почали організовувати міське середовище, навіть якщо воно було невеликим.
Чи був цей процес безумовно позитивним? Насправді ні, тому що в процесі розвитку цивілізації ми втратили природний баланс між людиною і природою, який забезпечував здоров’я і виживання.
Ми постійно намагаємося відновити баланс, отримуємо нові можливості, але це вдається нелегко.
Фактично, процес адаптації вже став частиною нашої реальності. Урбанізація та цивілізація змінюють наше середовище.
Можна подумати, що міста — це своєрідний інструмент адаптації, який допоміг людині знайти гармонію з природою та продовжувати розвиток у сучасних умовах.
Можна припустити, що міста стали своєрідним засобом універсальної адаптації, який дозволив людині пристосуватись до навколишнього середовища і створити зручне середовище для життя. Але чи стало сучасне невелике місто комфортним і зручним простором для громади, що в ньому проживає?
Якщо чесно, таких міст сьогодні майже не існує. Це радше виняток, який можна зустріти у країнах з високим рівнем економічного розвитку, зокрема у Північній Європі. Однак і там часто місто не відповідає потребам суспільства. Чому так відбувається? Чи можуть допомогти інвестиції у розв’язанні цієї проблеми? На жаль, часто розвиток інфраструктури не призводить до покращення загальної якості життя, а десь навіть супроводжується деградацією.
Як з’явилися міста
Існує одна гіпотеза, що міста виникли як побічний продукт розвитку землеробства. Це сталося приблизно 10 тисяч років тому, коли люди почали освоювати сільське господарство та накопичувати запаси. Виникла необхідність у зберіганні цих запасів, тому люди будували комори й сховища.
Землеробські громади, які працювали на окремих територіях, стикнулися з нерівномірністю успіху: одні накопичували великі запаси, тоді як інші опинялися на межі виживання. Це спричинило небезпеку: менш успішні громади могли спробувати захопити запаси своїх сусідів. У відповідь люди почали створювати спільні центри для зберігання та охорони своєї продукції.
Поступово виникло поняття міста — місця, де зберігали й захищали запаси громади, що забезпечувало певний контроль над ресурсами.
Отже, місто у своїй основі було сховищем продукції, захищеною територією для громади, де здійснювався контроль над накопиченим багатством.
Зв’язок минулого з майбутнім
Історичні дослідження виявили чимало великих поселень, які існували тисячі років тому – протоміста, такі як поселення трипільської та інших культур, де проживали десятки тисяч людей. Хоча ми називаємо їх «протомістами» через відмінність у технологіях, за своїм масштабом і складністю суспільного устрою ці поселення можна повноправно вважати містами.
Попри те, що їм бракувало сучасних технологій, вони демонстрували високий рівень екологічної гармонії. Щільність населення та складність структури цих поселень не поступалися сучасним містам. Сьогодні такі місця є туристичними локаціями, приваблюють відвідувачів, які фотографуються на фоні залишків минулого. Втім, у ті давні часи ці спільноти, звісно, зовсім не задумувалися про сучасний туризм.
Інший цікавий приклад – місто Теотіуакан, розташоване в Центральній Америці, яке існувало ще до європейської колонізації. Багато поколінь приходили й залишали його, поки зрештою мешканці не покинули це місце остаточно. Знайдено також чимало менших міст, які, здавалося б, мали ідеальні умови для життя, але і їх мешканці згодом залишили. Причини, через які люди йшли з таких міст різні: то виснаження водних ресурсів, то посухи, то війни чи епідемії. Але це лише поверхневі причини.
Насправді всі ці випадки об’єднує одна спільна причина – глобальна проблема, притаманна великим поселенням. Ця проблема актуальна і сьогодні. Вона в основі кожного великого міста: коли чисельність населення перевищує певний критичний рівень, система стає вразливою. Як у давнину, так і зараз, ця проблема рано чи пізно може призвести до того, що люди залишать міста.
Щойно люди оселяються у великих міських утвореннях, їхній масштаб починає визначати залежність цього середовища від власних розмірів.
На відміну від великих міст, невеликі поселення, розкидані мережею по різних кліматичних і географічних зонах, мають значно вищий рівень адаптивності. Якщо в якомусь із них спалахне епідемія, воно може зникнути, але інші, розташовані осторонь, залишаться недоторканими. Десь пересохне річка — люди мігрують, а деінде джерело зберігається, і життя продовжується. Кліматичні умови впливають вибірково, і в різних місцях наслідки можуть суттєво відрізнятися.
Малі поселення завдяки своїй розосередженості стають менш уразливими до зовнішніх загроз. Жодна війна не здатна знищити всі дрібні громади одночасно. Проте, коли криза вражає велике місто, наслідки можуть бути катастрофічними для всього суспільства. Велике місто потребує постійної підтримки цілого регіону, від якого воно залежить у забезпеченні ресурсами та інфраструктурними послугами.
У майбутньому ці питання стануть ще більш актуальними, і ми можемо помітити подібності з минулим. Якщо регіон не здатний підтримувати свій центр, велике місто стає вразливим і приреченим на поступовий занепад. Проблеми з інженерними мережами можуть призвести до краху систем життєзабезпечення. Дехто вже розуміє ризики й пристосовує дачі або купує земельні ділянки за межами мегаполісу. Вони розуміють, що за умов кризи велике місто може стати менш безпечним і комфортним, ніж сільська місцевість.
Цей процес нагадує долю давніх міст, де люди залишили мегаполіс і повернулися в малі громади. Сьогодні відбувається щось подібне: тотальна залежність від інженерних систем робить сучасні міста уразливими. Якщо перестануть працювати електрика, водопостачання чи каналізація, жити на верхніх поверхах хмарочосів стане неможливо.
Замість подальшої централізації, яка збільшує ризики для урбаністичних об’єктів, варто орієнтуватися на розвиток децентралізованих, мережевих і дисперсних поселень. Це підвищить стабільність і забезпечить надійність життя у майбутньому.
Розвиток міст несе руйнування
Коли міста розвиваються, ми часто уявляємо це як процес із переважно позитивними наслідками. Однак розвиток нерідко супроводжується руйнуванням попередніх структур, і це стає серйозною проблемою, особливо для історичних міст. Адже міські простори складаються з дуже неоднорідних елементів — своєрідної «тканини» та «каркасу».
Під каркасом розуміються ключові інфраструктурні об’єкти, такі як транспортна система та інженерні мережі. Тканина ж включає все інше — забудову, соціальні простори, ландшафти. З часом нова міська тканина розростається, але якщо інфраструктура не оновлюється відповідно до цього розвитку, відбувається конфлікт: розширення тканини починає руйнувати каркас. Таким чином, місто прагне збільшувати свої параметри, але, на жаль, паралельно руйнує себе зсередини. Це особливо помітно у старих історичних районах, де нові споруди суттєво перевищують традиційні масштаби забудови, а наявна інфраструктура не готова до таких змін.
Ідеальним варіантом розвитку було б одночасне оновлення інженерних систем та розширення основних вулиць паралельно з новою забудовою. В іншому випадку інфраструктура поступово деградує, що ми, наприклад, спостерігаємо у Печерському районі Києва.
Цей процес можна порівняти з тим, як деякі тварини, зростаючи, скидають свій панцир і утворюють новий. Природа передбачила таку можливість для організмів, але для сучасного міста такої гнучкості немає. Як результат, велике історичне місто часто втрачає найцінніше — свої культурні та архітектурні надбання, історичні шари, які могли б стати об’єктами дослідження і збереження.
Ще однією тенденцією сучасних міст є стрімке зростання їхньої щільності через зростання населення, що потребує все більше простору для життя та роботи. І коли простір для розбудови обмежений, а інфраструктура не оновлюється, ми стикаємося з ризиком поступового колапсу системи, що забезпечує повсякденну життєдіяльність міста.
Щоб заглянути в реальне майбутнє, варто звернути увагу на напрямок розвитку. Нині в Києві проживає близько 2 мільйонів людей, але є міста, де кількість населення досягає десятків мільйонів. Це вказує на те, що розглядаючи такі мегаполіси, ми фактично спостерігаємо за можливим майбутнім Києва. Адже розвиток наших міст може віддзеркалювати ті ж процеси, що й у містах із багатомільйонним населенням.
Агломерації таких масштабів вже не є просто містами – це цілі регіони, що перетворилися на безперервний міський простір. Це може сприяти прогресивному розвитку, проте часто такі процеси йдуть хаотично та неконтрольовано, перетворюючи міське середовище на скупчення спальних районів без належної інфраструктури. Бачимо це на прикладі багатьох країн, і якщо ми не почнемо контролювати розвиток, наша країна зіткнеться з такими ж проблемами.
Дієві рішення для міст
Майбутнє може бути різним: різні форми розвитку проявляються у свій час і в різних умовах. Парадоксально, але іноді навіть у минулому можна побачити ознаки майбутнього.
Однією з форм неконтрольованого розвитку є забудова передмість великих міст, яка часто обмежується низькоповерховими спальними районами без інфраструктури. Як наслідок, мешканці таких районів змушені їхати до центральних частин міста по роботу, навчання та послуги, створюючи навантаження на транспортну інфраструктуру.
Вихід із цієї ситуації полягає у децентралізації: не великі міста повинні накопичувати всі можливості, а міста-супутники мають стати самодостатніми, надаючи своїм мешканцям усе необхідне. У нас, навпаки, ресурси концентруються в центрах, що лише посилює проблеми нерівномірного розвитку.
Справжня децентралізація – це не відсутність контролю, а перехід від центричності до поліцентричності, тобто від одного центру до мережевої структури. Така дисперсна мережа підвищує стійкість у кризових умовах, забезпечуючи надійніше функціонування, ніж централізована система.
Сьогодні вже давно назріло питання про зміну підходу до інженерного забезпечення міст: від централізованої системи слід переходити до децентралізованої. Робочі місця, навчальні заклади та інші простори, де взаємодіють люди, повинні бути максимально винесені за межі міських центрів — чим далі, тим краще.
Історично структура міської забудови будувалася на квартальній моделі середньої щільності, яка все ще зберігається в історичних районах. Проте з середини XX століття активно просувалися ідеї відкритої забудови з великими автономними об’єктами, що мали замінити квартальну структуру. Але при цьому не були враховані деякі важливі фактори, і ці спроби не відповіли на всі вимоги часу.
Натомість ми отримали довгі додаткові комунікаційні лінії, простір, що став негуманним і важко контрольованим. Хоча інсоляція та освітлення помешкань справді покращились, загальна структура міста стала роздрібленою, і воно ніби втратило цілісність.
В архітектурі існує баланс між надмірно щільною забудовою і відкритими просторами, як у концепціях Корбюзьє на початку XX століття. У багатьох сучасних містах зроблено спробу створити нову відкриту структуру без кварталів, зокрема це характерно для житлових районів з багатоповерховою забудовою. У результаті виникло багато відкритих, але фактично нічийних просторів між будинками, де не вистачає меж і почуття відповідальності за власну територію.
Однією з альтернатив може стати концепція нового урбанізму, яка сьогодні знову набуває популярності. Сучасні житлові комплекси намагаються створити компактні міста в межах великого міського середовища. У таких мінімістах забезпечується пішохідна доступність і можливість легкого переміщення, часто без потреби у транспорті. У цьому контексті можна навести приклад міста Аугсбург, де кількість населення та міське середовище вдало збалансовані, створюючи зручну для життя компактну міську структуру.
Модернізм дав нам систему функціонального зонування з чітким розподілом промислових, житлових, рекреаційних зон і бізнес-центрів, що зобов’язує людей постійно переміщатися містом. Однак це виявилося не найкращим рішенням.
Альтернативою є багатофункціональна забудова, в якій усі необхідні об’єкти — громадські, офісні, комерційні — інтегровані в житлову структуру, і таким чином життєдіяльність простору не залежить від часу доби. Це дозволяє повернутися до квартальної структури, адаптованої до сучасних потреб.
Зокрема, як показав досвід Парижа, вдалим рішенням стало створення сучасного ділового району за межами історичного центру з продуманою транспортною інфраструктурою. Це дозволило зберегти історичну спадщину і водночас забезпечити розвиток нового ділового центру. Однак для сталого розвитку необхідні не лише архітектурні рішення, а й сильна економіка та соціальна політика. Адже, як показує досвід модерністів, які вважали, що красива архітектура автоматично покращить якість життя, без належної соціальної політики та розв’язання глибинних проблем суспільства цього не досягти.
Місто – це завжди паралельне існування різних верств населення з різними потребами та можливостями. Якщо вирішувати лише проблеми одних груп, ігноруючи інших, це може призвести до зростання соціальної напруги, оскільки всі вони взаємодіють в одному просторі. Громадські простори, попри свою значущість, не можуть розв’язувати соціальні проблеми самостійно. Вони нерідко стають місцем, де стикаються різні соціальні групи, що може призвести до конфліктів.
Одна з основних закономірностей розвитку міст і суспільств – це неоднорідність зон. На різних рівнях ми бачимо, як одні райони чи регіони процвітають, тоді як інші поступово деградують. Ця закономірність діє на всіх рівнях – від глобального, де розвинені країни співіснують з тими, що розвиваються, до рівня міста, де поруч з успішними районами можуть бути зони занепаду. Без втручання зона деградації часто негативно впливає на сусідні зони розвитку.
Щоб запобігти цьому, необхідно створювати механізми для зменшення цієї неоднорідності та уникати сегрегації населення за можливостями та рівнем життя. Місто має прагнути до інтеграції та рівних можливостей для всіх своїх мешканців, враховуючи досвід минулого та уникаючи помилок, які не завжди пов’язані з сучасними технологіями, а здебільшого з принципами соціального управління.
Коли ми повертаємось до ідеї розподілу міських районів за соціальними та економічними можливостями, виникає питання: чи не призведе це до формування своєрідних «кордонів» між бідними та заможними районами? Зони на цих кордонах можуть стати осередками напруженості й конфліктів, що заважатиме місту функціонувати як єдиний організм. Тож, чи можливо подолати ці розриви?
Сучасна тенденція до створення закритих житлових комплексів є тривожним сигналом, що нагадує нам про поділ міст на замкнені анклави. Водночас є позитивні приклади: відкриті житлові комплекси, де залишаються доступними загальні території для мешканців району, а закриті лише окремі зони з підвищеним контролем. Це дозволяє зберегти соціальну взаємодію та не вирізати район із загальної міської тканини. Однак цілковито закриті території фактично випадають з життя міста. Діти з таких анклавів усе одно виходять за межі, і рано чи пізно стикаються з рештою міської спільноти.
Утопічний та антиутопічний сценарії розвитку міст
Варто замислитись над двома можливими сценаріями майбутнього, адже об’єднаного бачення для всіх, здається, не існує. Дехто уявляє технологічну утопію, де всі проблеми вирішуються завдяки розвитку й доступним ресурсам. Інший сценарій — антиутопія: екологічні та соціальні кризи, виснаження ресурсів, що поступово зводять нанівець прогрес.
На практиці реальність виглядає складніше — у різних місцях розгортаються як елементи утопії, так і антиутопії. Навіть у нашій країні деякі міста розвиваються, тоді як інші занепадають, і в кожному місті є «щасливі» й «депресивні» райони. Це показує, що майбутнє — не вибір між утопією та антиутопією, а їхнє співіснування в межах однієї системи.
Утопічний сценарій передбачає розвиток інфраструктури, особливо транспорту, що робить місто менш зручним для пішоходів, але ефективним для великих потоків людей. Антиутопічний сценарій натомість характеризується зростанням районів з низькою якістю життя і відсутністю інфраструктури. Такі райони вже є у багатьох мегаполісах світу: мільйони людей живуть без належного доступу до базових умов, у жалюгідних нетрях.
Поступове поглиблення соціальних і економічних розривів між районами підсилює ризики антиутопії навіть для щасливих зон, адже тут можуть виникати нові загрози, наприклад, у вигляді нових вірусів чи соціальних заворушень.
Тут виникає питання: чому люди не полишають нетрі та не переїжджають у сільську місцевість? Частково це через втрату навичок і способу життя, які дозволяють виживати поза містом. Однак є і шанс допомогти цим людям трансформувати свої райони за допомогою їхніх власних зусиль, а не тільки гуманітарною допомогою.
Нарешті, варто зазначити, що в нашій країні та в схожих умовах не розвинулись справжні нетрі, як, наприклад, у Бразилії. Проте причина цього не економічна стабільність, а наявність холодної зими, яка просто не дозволяє існувати таким зонам в екстремальних умовах.
Рішення для міст
Подібні урбаністичні проблеми, з якими стикається сучасне місто, відображають потребу в інтеграції соціальних та інфраструктурних рішень. Багато житлових районів відокремлені від загальної структури міста, що призводить до нерівномірного розвитку. Уникати цього можна шляхом інтеграції житлових масивів до загальноміського середовища, що сприяє гармонійному розподілу ресурсів і розвитку.
Історично відомо, що подібні проблеми виникали й у великих імперіях, як-от у Римській. Поряд із високим рівнем соціальних об’єктів та технологій Римська імперія стикалася з величезною нерівністю між центром і околицями. Це породжувало соціальні проблеми, які врешті-решт спричинили її занепад. Нерівність і соціальну ізоляцію можна вважати універсальними викликами, які сучасні міста мають вирішувати, запобігаючи утворенню зон деградації та антиутопії навколо зон розвиненої інфраструктури.
Сьогодні проблема перенаселення міст, відсутність нових транспортних рішень та непідтримувана інфраструктура ставлять під сумнів ефективність традиційного міського планування. Одним з вирішень є перехід до тривимірних структур та сучасних транспортних схем. У містах на зразок Токіо впроваджено багаторівневий рух транспорту, що зменшує навантаження на вуличну мережу. Автоматизовані паркінги також допомагають оптимізувати простір і зменшити затори.
Зокрема, коли мова йде про багатоповерхову забудову, важливо не лише збільшувати її кількість, але й забезпечувати якість середовища. Будівлі високої поверховості можуть бути комфортними, якщо враховувати внутрішні простори для спільного користування, озеленення та створення громадських просторів. Це запобігає ізоляції та сприяє формуванню гармонійного міського середовища.
Історичні міста часто є зразками оптимального співіснування людей завдяки малоповерховій забудові з активним озелененням. Квартальна забудова з різними конфігураціями сприяє розвитку більш інтегрованих і привабливих для життя середовищ. Сьогодні на окремих нових об’єктах такий підхід поступово відроджується, де замість традиційних прямокутних кварталів використовуються більш динамічні форми.
Також важливим елементом є створення доступного житла для молодих фахівців та їхніх сімей. У XIX-XX століттях популярною формою житла були так звані «дохідні будинки», де квартири з готовими інтер’єрами здавалися в оренду за доступними цінами, і ця доступність контролювалася містом. Київ, наприклад, розвинувся як велике місто саме завдяки подібним дохідним будинкам. Цей досвід може бути корисним для сьогоднішніх міст, які прагнуть забезпечити молодих спеціалістів доступним житлом та сприяти розвитку власного урбаністичного потенціалу.
У Києві працює велика кількість неконтрольованих хостелів, де люди проживають за 100 гривень за спальне місце у квартирі, в якій часом може жити до 40 осіб із мінімальними зручностями. Такі умови змушені обирати фахівці, які працюють у будівництві, баристи, молоді спеціалісти, студенти, й загалом ті, хто не має стабільного доходу та змушений знаходити доступне, хоч і незручне житло.
І це на фоні того, що у Києві є комфортні, навіть розкішні хостели, де вартість проживання рівнозначна цінам у чотиризірковому готелі. Однак місто повинно створювати нормальні умови для тих, хто робить внесок у його розвиток.
Водночас у Києві з’явились капсульні готелі – новий тренд в архітектурі, який розвинувся у Східній Азії. Там капсульні готелі часто мають жахливі умови. У Києві ж це стало дорогим атракціоном: проживання тут може бути дорожчим за номер у звичайному готелі. Як виявляється, навіть ця специфічна форма житла може бути комфортною за правильної організації простору.
Та ж архітектурна форма здатна бути корисною для розвитку або, навпаки, сприяти деградації простору. У Києві також є і космічні капсульні готелі. Вони з’явились тут, як і в Канаді перед пандемією, однак питання їхньої актуальності в нинішніх умовах залишається відкритим.
Ще одним рішенням для міст є мегаструктури. Це архітектурний підхід, який суттєво впливає на розвиток мегаполісів у висоту й на збільшення щільності населення. Ми не можемо зупинити цей розвиток, але завдяки правильному проєктуванню можемо зробити його більш комфортним та безпечним. Мегаструктури – це багаторівневі, комплексні системи, що включають підземні та надземні рівні.
Сучасні мегаструктури можуть бути корисними та зручними, але якщо їх проєктують необачно, вони можуть стати небезпечними й неекологічними. Найгірша версія – це точкові хмарочоси, що хоч і символізують сучасний прогрес, але з погляду безпеки створюють серйозні ризики для мешканців. У випадку катастроф, таких як пожежі або теракти, люди, що опинилися вище зони небезпеки, часто виявляються відрізаними від можливостей порятунку.
На противагу цьому, більш безпечними вважаються ground scrapers – будівлі, що мають великі площі, але розташовані на невеликій висоті. Вони гармонійно вписуються в історичну забудову та не порушують природного ландшафту. Ground scrapers мають значні переваги – вони дозволяють зберегти зелені зони та мають великі внутрішні простори. Вони вже існують у світовій архітектурі та є прикладом раціонального підходу до проєктування великих міських структур.
Гліб Ушаков, архітектор, кандидат наук та доцент Київського національного університету будівництва і архітектури.
Сучасність часто асоціюється з позитивним поглядом на майбутнє – мовляв, те, що чекає нас попереду, обов’язково буде кращим. Проте, щоб це майбутнє справді стало позитивним, фундамент для нього має закладатися не сьогодні, а здебільшого в минулому.
Працюючи на архітектурному факультеті та навчаючи студентів, я фактично зосереджений на майбутньому. Більшість із нас, включно з тими, хто працює над освітніми реформами та інноваційними структурами, по суті теж працюють над майбутнім, а не над теперішньою реальністю.
І якщо наша робота не дасть хороших результатів, то й майбутнє може вийти далеко не таким, яким ми його собі уявляємо.
Основні проблеми просторової патерології
Термін «просторова патерологія» відноситься до дослідження та аналізу просторових патернів – структурних і функціональних закономірностей у просторі, таких як розташування об’єктів, їхня взаємодія та форми організації в межах просторового середовища.
У міському плануванні, наприклад, просторова патерологія вивчає, як різні елементи міського середовища – дороги, будівлі, парки, комерційні та житлові зони – впливають на потоки руху, доступність, функціональні зони і якість життя жителів.
Розглянемо деякі важливі аспекти просторової патерології. Серед них:
- Проблеми екології, що неминуче стосуються всіх міст, які з часом задихаються від перенасичення сміттям та забруднення.
- Соціальні питання, які мають глибокий вплив на міське середовище.
- Взаємодія між історичним спадком та сучасністю: великі міста є носіями важливої культурної спадщини, яка, на жаль, страждає через хаотичну урбанізацію.
Майбутнє міського середовища
Щоб працювати з майбутнім міського середовища, необхідно розуміти новітні інновації та можливості. Однак, це завдання не лише культурологічне.
В основі лежить питання пам’яті: людська пам’ять — це не лише засіб збереження інформації, але й спосіб осмислення минулого, що допомагає нам орієнтуватися у майбутньому.
Пам’ять важлива не лише для того, щоб не забувати, а й щоб бачити зв’язки між тим, що було, і тим, що ще має прийти.
Треба розуміти, що пам’ять – це не лише про минуле; її функція допомагає нам уявляти майбутнє. Багато сучасних проблем і можливостей мають коріння не лише в нещодавньому минулому, а в подіях, які відбулися дуже давно. Це стосується і футурології міст – основні принципи, що формують міста майбутнього, лежать в їхньому далекому минулому, у часи зародження.
Цей механізм пам’яті допомагає нам адаптуватися до майбутнього. Ми інтуїтивно намагаємося уявити, що чекає попереду, і хоч не завжди вгадуємо, але цей процес дозволяє нам пристосовуватися.
Розмірковуючи над тим, що таке місто, можна зазначити, що десятки тисяч років люди жили в невеликих поселеннях, існуючи в балансі з природою. Це дозволяло їм виживати, попри відсутність сучасних соціальних систем підтримки. Але близько 10 тисяч років тому з’явилися перші міста, що стало революційною зміною в житті людини. Почався процес урбанізації, який по суті став синонімом цивілізації, коли люди почали організовувати міське середовище, навіть якщо воно було невеликим.
Чи був цей процес безумовно позитивним? Насправді ні, тому що в процесі розвитку цивілізації ми втратили природний баланс між людиною і природою, який забезпечував здоров’я і виживання.
Ми постійно намагаємося відновити баланс, отримуємо нові можливості, але це вдається нелегко.
Фактично, процес адаптації вже став частиною нашої реальності. Урбанізація та цивілізація змінюють наше середовище.
Можна подумати, що міста — це своєрідний інструмент адаптації, який допоміг людині знайти гармонію з природою та продовжувати розвиток у сучасних умовах.
Можна припустити, що міста стали своєрідним засобом універсальної адаптації, який дозволив людині пристосуватись до навколишнього середовища і створити зручне середовище для життя. Але чи стало сучасне невелике місто комфортним і зручним простором для громади, що в ньому проживає?
Якщо чесно, таких міст сьогодні майже не існує. Це радше виняток, який можна зустріти у країнах з високим рівнем економічного розвитку, зокрема у Північній Європі. Однак і там часто місто не відповідає потребам суспільства. Чому так відбувається? Чи можуть допомогти інвестиції у розв’язанні цієї проблеми? На жаль, часто розвиток інфраструктури не призводить до покращення загальної якості життя, а десь навіть супроводжується деградацією.
Як з’явилися міста
Існує одна гіпотеза, що міста виникли як побічний продукт розвитку землеробства. Це сталося приблизно 10 тисяч років тому, коли люди почали освоювати сільське господарство та накопичувати запаси. Виникла необхідність у зберіганні цих запасів, тому люди будували комори й сховища.
Землеробські громади, які працювали на окремих територіях, стикнулися з нерівномірністю успіху: одні накопичували великі запаси, тоді як інші опинялися на межі виживання. Це спричинило небезпеку: менш успішні громади могли спробувати захопити запаси своїх сусідів. У відповідь люди почали створювати спільні центри для зберігання та охорони своєї продукції.
Поступово виникло поняття міста — місця, де зберігали й захищали запаси громади, що забезпечувало певний контроль над ресурсами.
Отже, місто у своїй основі було сховищем продукції, захищеною територією для громади, де здійснювався контроль над накопиченим багатством.
Зв’язок минулого з майбутнім
Історичні дослідження виявили чимало великих поселень, які існували тисячі років тому – протоміста, такі як поселення трипільської та інших культур, де проживали десятки тисяч людей. Хоча ми називаємо їх «протомістами» через відмінність у технологіях, за своїм масштабом і складністю суспільного устрою ці поселення можна повноправно вважати містами.
Попри те, що їм бракувало сучасних технологій, вони демонстрували високий рівень екологічної гармонії. Щільність населення та складність структури цих поселень не поступалися сучасним містам. Сьогодні такі місця є туристичними локаціями, приваблюють відвідувачів, які фотографуються на фоні залишків минулого. Втім, у ті давні часи ці спільноти, звісно, зовсім не задумувалися про сучасний туризм.
Інший цікавий приклад – місто Теотіуакан, розташоване в Центральній Америці, яке існувало ще до європейської колонізації. Багато поколінь приходили й залишали його, поки зрештою мешканці не покинули це місце остаточно. Знайдено також чимало менших міст, які, здавалося б, мали ідеальні умови для життя, але і їх мешканці згодом залишили. Причини, через які люди йшли з таких міст різні: то виснаження водних ресурсів, то посухи, то війни чи епідемії. Але це лише поверхневі причини.
Насправді всі ці випадки об’єднує одна спільна причина – глобальна проблема, притаманна великим поселенням. Ця проблема актуальна і сьогодні. Вона в основі кожного великого міста: коли чисельність населення перевищує певний критичний рівень, система стає вразливою. Як у давнину, так і зараз, ця проблема рано чи пізно може призвести до того, що люди залишать міста.
Щойно люди оселяються у великих міських утвореннях, їхній масштаб починає визначати залежність цього середовища від власних розмірів.
На відміну від великих міст, невеликі поселення, розкидані мережею по різних кліматичних і географічних зонах, мають значно вищий рівень адаптивності. Якщо в якомусь із них спалахне епідемія, воно може зникнути, але інші, розташовані осторонь, залишаться недоторканими. Десь пересохне річка — люди мігрують, а деінде джерело зберігається, і життя продовжується. Кліматичні умови впливають вибірково, і в різних місцях наслідки можуть суттєво відрізнятися.
Малі поселення завдяки своїй розосередженості стають менш уразливими до зовнішніх загроз. Жодна війна не здатна знищити всі дрібні громади одночасно. Проте, коли криза вражає велике місто, наслідки можуть бути катастрофічними для всього суспільства. Велике місто потребує постійної підтримки цілого регіону, від якого воно залежить у забезпеченні ресурсами та інфраструктурними послугами.
У майбутньому ці питання стануть ще більш актуальними, і ми можемо помітити подібності з минулим. Якщо регіон не здатний підтримувати свій центр, велике місто стає вразливим і приреченим на поступовий занепад. Проблеми з інженерними мережами можуть призвести до краху систем життєзабезпечення. Дехто вже розуміє ризики й пристосовує дачі або купує земельні ділянки за межами мегаполісу. Вони розуміють, що за умов кризи велике місто може стати менш безпечним і комфортним, ніж сільська місцевість.
Цей процес нагадує долю давніх міст, де люди залишили мегаполіс і повернулися в малі громади. Сьогодні відбувається щось подібне: тотальна залежність від інженерних систем робить сучасні міста уразливими. Якщо перестануть працювати електрика, водопостачання чи каналізація, жити на верхніх поверхах хмарочосів стане неможливо.
Замість подальшої централізації, яка збільшує ризики для урбаністичних об’єктів, варто орієнтуватися на розвиток децентралізованих, мережевих і дисперсних поселень. Це підвищить стабільність і забезпечить надійність життя у майбутньому.
Розвиток міст несе руйнування
Коли міста розвиваються, ми часто уявляємо це як процес із переважно позитивними наслідками. Однак розвиток нерідко супроводжується руйнуванням попередніх структур, і це стає серйозною проблемою, особливо для історичних міст. Адже міські простори складаються з дуже неоднорідних елементів — своєрідної «тканини» та «каркасу».
Під каркасом розуміються ключові інфраструктурні об’єкти, такі як транспортна система та інженерні мережі. Тканина ж включає все інше — забудову, соціальні простори, ландшафти. З часом нова міська тканина розростається, але якщо інфраструктура не оновлюється відповідно до цього розвитку, відбувається конфлікт: розширення тканини починає руйнувати каркас. Таким чином, місто прагне збільшувати свої параметри, але, на жаль, паралельно руйнує себе зсередини. Це особливо помітно у старих історичних районах, де нові споруди суттєво перевищують традиційні масштаби забудови, а наявна інфраструктура не готова до таких змін.
Ідеальним варіантом розвитку було б одночасне оновлення інженерних систем та розширення основних вулиць паралельно з новою забудовою. В іншому випадку інфраструктура поступово деградує, що ми, наприклад, спостерігаємо у Печерському районі Києва.
Цей процес можна порівняти з тим, як деякі тварини, зростаючи, скидають свій панцир і утворюють новий. Природа передбачила таку можливість для організмів, але для сучасного міста такої гнучкості немає. Як результат, велике історичне місто часто втрачає найцінніше — свої культурні та архітектурні надбання, історичні шари, які могли б стати об’єктами дослідження і збереження.
Ще однією тенденцією сучасних міст є стрімке зростання їхньої щільності через зростання населення, що потребує все більше простору для життя та роботи. І коли простір для розбудови обмежений, а інфраструктура не оновлюється, ми стикаємося з ризиком поступового колапсу системи, що забезпечує повсякденну життєдіяльність міста.
Щоб заглянути в реальне майбутнє, варто звернути увагу на напрямок розвитку. Нині в Києві проживає близько 2 мільйонів людей, але є міста, де кількість населення досягає десятків мільйонів. Це вказує на те, що розглядаючи такі мегаполіси, ми фактично спостерігаємо за можливим майбутнім Києва. Адже розвиток наших міст може віддзеркалювати ті ж процеси, що й у містах із багатомільйонним населенням.
Агломерації таких масштабів вже не є просто містами – це цілі регіони, що перетворилися на безперервний міський простір. Це може сприяти прогресивному розвитку, проте часто такі процеси йдуть хаотично та неконтрольовано, перетворюючи міське середовище на скупчення спальних районів без належної інфраструктури. Бачимо це на прикладі багатьох країн, і якщо ми не почнемо контролювати розвиток, наша країна зіткнеться з такими ж проблемами.
Дієві рішення для міст
Майбутнє може бути різним: різні форми розвитку проявляються у свій час і в різних умовах. Парадоксально, але іноді навіть у минулому можна побачити ознаки майбутнього.
Однією з форм неконтрольованого розвитку є забудова передмість великих міст, яка часто обмежується низькоповерховими спальними районами без інфраструктури. Як наслідок, мешканці таких районів змушені їхати до центральних частин міста по роботу, навчання та послуги, створюючи навантаження на транспортну інфраструктуру.
Вихід із цієї ситуації полягає у децентралізації: не великі міста повинні накопичувати всі можливості, а міста-супутники мають стати самодостатніми, надаючи своїм мешканцям усе необхідне. У нас, навпаки, ресурси концентруються в центрах, що лише посилює проблеми нерівномірного розвитку.
Справжня децентралізація – це не відсутність контролю, а перехід від центричності до поліцентричності, тобто від одного центру до мережевої структури. Така дисперсна мережа підвищує стійкість у кризових умовах, забезпечуючи надійніше функціонування, ніж централізована система.
Сьогодні вже давно назріло питання про зміну підходу до інженерного забезпечення міст: від централізованої системи слід переходити до децентралізованої. Робочі місця, навчальні заклади та інші простори, де взаємодіють люди, повинні бути максимально винесені за межі міських центрів — чим далі, тим краще.
Історично структура міської забудови будувалася на квартальній моделі середньої щільності, яка все ще зберігається в історичних районах. Проте з середини XX століття активно просувалися ідеї відкритої забудови з великими автономними об’єктами, що мали замінити квартальну структуру. Але при цьому не були враховані деякі важливі фактори, і ці спроби не відповіли на всі вимоги часу.
Натомість ми отримали довгі додаткові комунікаційні лінії, простір, що став негуманним і важко контрольованим. Хоча інсоляція та освітлення помешкань справді покращились, загальна структура міста стала роздрібленою, і воно ніби втратило цілісність.
В архітектурі існує баланс між надмірно щільною забудовою і відкритими просторами, як у концепціях Корбюзьє на початку XX століття. У багатьох сучасних містах зроблено спробу створити нову відкриту структуру без кварталів, зокрема це характерно для житлових районів з багатоповерховою забудовою. У результаті виникло багато відкритих, але фактично нічийних просторів між будинками, де не вистачає меж і почуття відповідальності за власну територію.
Однією з альтернатив може стати концепція нового урбанізму, яка сьогодні знову набуває популярності. Сучасні житлові комплекси намагаються створити компактні міста в межах великого міського середовища. У таких мінімістах забезпечується пішохідна доступність і можливість легкого переміщення, часто без потреби у транспорті. У цьому контексті можна навести приклад міста Аугсбург, де кількість населення та міське середовище вдало збалансовані, створюючи зручну для життя компактну міську структуру.
Модернізм дав нам систему функціонального зонування з чітким розподілом промислових, житлових, рекреаційних зон і бізнес-центрів, що зобов’язує людей постійно переміщатися містом. Однак це виявилося не найкращим рішенням.
Альтернативою є багатофункціональна забудова, в якій усі необхідні об’єкти — громадські, офісні, комерційні — інтегровані в житлову структуру, і таким чином життєдіяльність простору не залежить від часу доби. Це дозволяє повернутися до квартальної структури, адаптованої до сучасних потреб.
Зокрема, як показав досвід Парижа, вдалим рішенням стало створення сучасного ділового району за межами історичного центру з продуманою транспортною інфраструктурою. Це дозволило зберегти історичну спадщину і водночас забезпечити розвиток нового ділового центру. Однак для сталого розвитку необхідні не лише архітектурні рішення, а й сильна економіка та соціальна політика. Адже, як показує досвід модерністів, які вважали, що красива архітектура автоматично покращить якість життя, без належної соціальної політики та розв’язання глибинних проблем суспільства цього не досягти.
Місто – це завжди паралельне існування різних верств населення з різними потребами та можливостями. Якщо вирішувати лише проблеми одних груп, ігноруючи інших, це може призвести до зростання соціальної напруги, оскільки всі вони взаємодіють в одному просторі. Громадські простори, попри свою значущість, не можуть розв’язувати соціальні проблеми самостійно. Вони нерідко стають місцем, де стикаються різні соціальні групи, що може призвести до конфліктів.
Одна з основних закономірностей розвитку міст і суспільств – це неоднорідність зон. На різних рівнях ми бачимо, як одні райони чи регіони процвітають, тоді як інші поступово деградують. Ця закономірність діє на всіх рівнях – від глобального, де розвинені країни співіснують з тими, що розвиваються, до рівня міста, де поруч з успішними районами можуть бути зони занепаду. Без втручання зона деградації часто негативно впливає на сусідні зони розвитку.
Щоб запобігти цьому, необхідно створювати механізми для зменшення цієї неоднорідності та уникати сегрегації населення за можливостями та рівнем життя. Місто має прагнути до інтеграції та рівних можливостей для всіх своїх мешканців, враховуючи досвід минулого та уникаючи помилок, які не завжди пов’язані з сучасними технологіями, а здебільшого з принципами соціального управління.
Коли ми повертаємось до ідеї розподілу міських районів за соціальними та економічними можливостями, виникає питання: чи не призведе це до формування своєрідних «кордонів» між бідними та заможними районами? Зони на цих кордонах можуть стати осередками напруженості й конфліктів, що заважатиме місту функціонувати як єдиний організм. Тож, чи можливо подолати ці розриви?
Сучасна тенденція до створення закритих житлових комплексів є тривожним сигналом, що нагадує нам про поділ міст на замкнені анклави. Водночас є позитивні приклади: відкриті житлові комплекси, де залишаються доступними загальні території для мешканців району, а закриті лише окремі зони з підвищеним контролем. Це дозволяє зберегти соціальну взаємодію та не вирізати район із загальної міської тканини. Однак цілковито закриті території фактично випадають з життя міста. Діти з таких анклавів усе одно виходять за межі, і рано чи пізно стикаються з рештою міської спільноти.
Утопічний та антиутопічний сценарії розвитку міст
Варто замислитись над двома можливими сценаріями майбутнього, адже об’єднаного бачення для всіх, здається, не існує. Дехто уявляє технологічну утопію, де всі проблеми вирішуються завдяки розвитку й доступним ресурсам. Інший сценарій — антиутопія: екологічні та соціальні кризи, виснаження ресурсів, що поступово зводять нанівець прогрес.
На практиці реальність виглядає складніше — у різних місцях розгортаються як елементи утопії, так і антиутопії. Навіть у нашій країні деякі міста розвиваються, тоді як інші занепадають, і в кожному місті є «щасливі» й «депресивні» райони. Це показує, що майбутнє — не вибір між утопією та антиутопією, а їхнє співіснування в межах однієї системи.
Утопічний сценарій передбачає розвиток інфраструктури, особливо транспорту, що робить місто менш зручним для пішоходів, але ефективним для великих потоків людей. Антиутопічний сценарій натомість характеризується зростанням районів з низькою якістю життя і відсутністю інфраструктури. Такі райони вже є у багатьох мегаполісах світу: мільйони людей живуть без належного доступу до базових умов, у жалюгідних нетрях.
Поступове поглиблення соціальних і економічних розривів між районами підсилює ризики антиутопії навіть для щасливих зон, адже тут можуть виникати нові загрози, наприклад, у вигляді нових вірусів чи соціальних заворушень.
Тут виникає питання: чому люди не полишають нетрі та не переїжджають у сільську місцевість? Частково це через втрату навичок і способу життя, які дозволяють виживати поза містом. Однак є і шанс допомогти цим людям трансформувати свої райони за допомогою їхніх власних зусиль, а не тільки гуманітарною допомогою.
Нарешті, варто зазначити, що в нашій країні та в схожих умовах не розвинулись справжні нетрі, як, наприклад, у Бразилії. Проте причина цього не економічна стабільність, а наявність холодної зими, яка просто не дозволяє існувати таким зонам в екстремальних умовах.
Рішення для міст
Подібні урбаністичні проблеми, з якими стикається сучасне місто, відображають потребу в інтеграції соціальних та інфраструктурних рішень. Багато житлових районів відокремлені від загальної структури міста, що призводить до нерівномірного розвитку. Уникати цього можна шляхом інтеграції житлових масивів до загальноміського середовища, що сприяє гармонійному розподілу ресурсів і розвитку.
Історично відомо, що подібні проблеми виникали й у великих імперіях, як-от у Римській. Поряд із високим рівнем соціальних об’єктів та технологій Римська імперія стикалася з величезною нерівністю між центром і околицями. Це породжувало соціальні проблеми, які врешті-решт спричинили її занепад. Нерівність і соціальну ізоляцію можна вважати універсальними викликами, які сучасні міста мають вирішувати, запобігаючи утворенню зон деградації та антиутопії навколо зон розвиненої інфраструктури.
Сьогодні проблема перенаселення міст, відсутність нових транспортних рішень та непідтримувана інфраструктура ставлять під сумнів ефективність традиційного міського планування. Одним з вирішень є перехід до тривимірних структур та сучасних транспортних схем. У містах на зразок Токіо впроваджено багаторівневий рух транспорту, що зменшує навантаження на вуличну мережу. Автоматизовані паркінги також допомагають оптимізувати простір і зменшити затори.
Зокрема, коли мова йде про багатоповерхову забудову, важливо не лише збільшувати її кількість, але й забезпечувати якість середовища. Будівлі високої поверховості можуть бути комфортними, якщо враховувати внутрішні простори для спільного користування, озеленення та створення громадських просторів. Це запобігає ізоляції та сприяє формуванню гармонійного міського середовища.
Історичні міста часто є зразками оптимального співіснування людей завдяки малоповерховій забудові з активним озелененням. Квартальна забудова з різними конфігураціями сприяє розвитку більш інтегрованих і привабливих для життя середовищ. Сьогодні на окремих нових об’єктах такий підхід поступово відроджується, де замість традиційних прямокутних кварталів використовуються більш динамічні форми.
Також важливим елементом є створення доступного житла для молодих фахівців та їхніх сімей. У XIX-XX століттях популярною формою житла були так звані «дохідні будинки», де квартири з готовими інтер’єрами здавалися в оренду за доступними цінами, і ця доступність контролювалася містом. Київ, наприклад, розвинувся як велике місто саме завдяки подібним дохідним будинкам. Цей досвід може бути корисним для сьогоднішніх міст, які прагнуть забезпечити молодих спеціалістів доступним житлом та сприяти розвитку власного урбаністичного потенціалу.
У Києві працює велика кількість неконтрольованих хостелів, де люди проживають за 100 гривень за спальне місце у квартирі, в якій часом може жити до 40 осіб із мінімальними зручностями. Такі умови змушені обирати фахівці, які працюють у будівництві, баристи, молоді спеціалісти, студенти, й загалом ті, хто не має стабільного доходу та змушений знаходити доступне, хоч і незручне житло.
І це на фоні того, що у Києві є комфортні, навіть розкішні хостели, де вартість проживання рівнозначна цінам у чотиризірковому готелі. Однак місто повинно створювати нормальні умови для тих, хто робить внесок у його розвиток.
Водночас у Києві з’явились капсульні готелі – новий тренд в архітектурі, який розвинувся у Східній Азії. Там капсульні готелі часто мають жахливі умови. У Києві ж це стало дорогим атракціоном: проживання тут може бути дорожчим за номер у звичайному готелі. Як виявляється, навіть ця специфічна форма житла може бути комфортною за правильної організації простору.
Та ж архітектурна форма здатна бути корисною для розвитку або, навпаки, сприяти деградації простору. У Києві також є і космічні капсульні готелі. Вони з’явились тут, як і в Канаді перед пандемією, однак питання їхньої актуальності в нинішніх умовах залишається відкритим.
Ще одним рішенням для міст є мегаструктури. Це архітектурний підхід, який суттєво впливає на розвиток мегаполісів у висоту й на збільшення щільності населення. Ми не можемо зупинити цей розвиток, але завдяки правильному проєктуванню можемо зробити його більш комфортним та безпечним. Мегаструктури – це багаторівневі, комплексні системи, що включають підземні та надземні рівні.
Сучасні мегаструктури можуть бути корисними та зручними, але якщо їх проєктують необачно, вони можуть стати небезпечними й неекологічними. Найгірша версія – це точкові хмарочоси, що хоч і символізують сучасний прогрес, але з погляду безпеки створюють серйозні ризики для мешканців. У випадку катастроф, таких як пожежі або теракти, люди, що опинилися вище зони небезпеки, часто виявляються відрізаними від можливостей порятунку.
На противагу цьому, більш безпечними вважаються ground scrapers – будівлі, що мають великі площі, але розташовані на невеликій висоті. Вони гармонійно вписуються в історичну забудову та не порушують природного ландшафту. Ground scrapers мають значні переваги – вони дозволяють зберегти зелені зони та мають великі внутрішні простори. Вони вже існують у світовій архітектурі та є прикладом раціонального підходу до проєктування великих міських структур.
