Матеріал підготовлений на основі виступу української мовознавиці, докторки філологічних наук та професорки Національної академії СБУ Орисі Демської на «Школі Стратегування»

Історія мови — це не лише мовна політика чи граматика. Це історія масштабу — особистого, національного, державного. Мова — це інструмент, через який ми оформлюємо світ, і тому будь-яке мовне рішення — це завжди стратегічне рішення.

Столітній шлях до державної мови

Ще в 1919 році вперше ухвалили закон про державну мову. Уже тоді було зрозуміло: українська має бути не просто мовою спілкування, а державною інституцією. І хоча цей закон не встигли реалізувати, сама ідея інституціалізації мови вже тоді визначала державницький підхід.

У 2019 році ухвалено Закон України про забезпечення функціонування української мови як державної. Цей закон передбачав створення Національної комісії зі стандартів державної мови. У час пандемії, коли влада займалася порятунком економіки й здоров’я людей, в Комісії почали запуск інституції, яка мала зробити українську мову невіддільною частиною державного апарату.

У результаті зібралася команда, яка взялася за роботу. Перш за все за розроблення документів. Найважливішим стало Положення про Комісію. Це була синергія: п’ять сторінок документа, десять міністерств, погодження в Мін’юсті — і все працює.

Тоді ж запустили й ключовий елемент — іспит на рівень володіння державною мовою для державних посадовців. Так ми його називали, хоча список тих, хто має складати іспит довгенький. Це стало першим випадком, коли мовний закон прямо вплинув на кар’єрний шлях: хочеш бути міністром чи директором школи — складай іспит.

Коли Комісія запустила мовний іспит, головне завдання полягало не у перевірці граматики. Хотілося дати кожному шанс відчути гідність — скласти іспит і довести, що він здатен бути частиною державного простору. Саме тому цей іспит зробили комп’ютеризованим, максимально прозорим і незалежним.

З 21 липня 2021 року до 1 лютого 2022 року іспит склали понад 100 000 українців. Це був прорив — не лише технічний, а й моральний. Люди обирали й могли складати іспит самостійно, без хабарів, без «домовленостей», і це було про гідність. Бо коли ти складаєш іспит, ти сам собі відповідаєш: «Я належу до цієї держави».

Асиметрія як рушій

Історія української мови — це про асиметрію. В історії нашої держави важко уявити місце більшої асиметрії, ніж ситуація наприкінці XIX століття. Музей видатних діячів української культури — Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького — символічно відображає цю проблему: саме тут зустрічалися представники 8 родин української еліти, які розмовляли українською мовою.

На той момент українською розмовляли близько 30 мільйонів людей, проте вони не мали жодного впливу, оскільки це були переважно селяни та безправні робітники без будь-яких шансів на соціальний підйом. Натомість українська еліта обмежувалася мізерною кількістю: 8 сімей у Києві, 3 сім’ї в Одесі, група людей у Харкові — тобто тих, кого можна перелічити на пальцях двох рук.

Якщо в нації немає еліти, яка розмовляє її мовою, особливо в час імперії, то неможливо мати ані власних інституцій, ані власної держави. Саме така величезна диспропорція між 30-мільйонною україномовною людністю та мізерною кількістю української еліти, яка могла б представляти національні інтереси в умовах імперського правління, визначила трагічну асиметрію української історії другої половини XIX століття.

У 1840 році з’являється «Кобзар» — і через 60 років, у 1900-му, Микола Міхновський виголошує ідею незалежної України. За якихось 79 років народ без держави, без інституцій, без еліти, об’єднаний лише мовою, створює державу.

Це приклад культурної асиметрії: кілька десятків інтелектуалів у Києві, Харкові, Одесі змогли закласти підвалини для державницької ідентичності мільйонів. Така асиметрія — це не слабкість, а сила. Вона народжує сенси, які з часом стають основою національного мислення.

Культура письма — фіксація сенсів

Письмо — це те, що робить культуру тривкою. До писемності культура жила лише в усній формі: через пісню, казку, легенду. Але як тільки з’явилося письмо, з’явилася можливість фіксувати й передавати сенси, формувати знання не лише тут і тепер, а на довгу мету. Виникли можливості творити майбутнє і не лише власне.

24 літери грецького алфавіту дали Європі цивілізацію. Те саме з українською — тоді, коли з’явилася письмова норма, коли «Кобзар» сформулював нову мовну матрицю, могла з’явитися держава. Це не метафора — це логіка культури.

Більшість нашої повсякденної комунікації забезпечується дуже обмеженим набором слів. Менш як 1% усього словникового запасу забезпечує понад 70% спілкування. Це підтверджує тезу: мова — економна система.

Греки вигадували слова, щоб описати нову реальність. Вони не боялися творити терміни. Це зробило їх творцями світу, в якому ми живемо. Ми теж маємо творити свої слова, щоб будувати своє майбутнє.

Не варто запозичувати бездумно — запозичені слова несуть чужі сенси. Тільки власні слова, насичені власним змістом, можуть бути справді нашими. 

Мова — це не просто інструмент, це простір ідентичності.

Одночасно мова шаблонів — це мова влади, що не несе відповідальності. У радянські часи тексти створювалися так, щоб не було зрозуміло, хто за що відповідає. Документи писали у безособовій формі: рішення ухвалено, відповідальність не визначено. Це мовна симетрія, яка вбиває творчість. 

Справжня мова — це завжди про асиметрію, про відвагу сказати щось нове і взяти за це відповідальність.

Симетрія, асиметрія і природа буття

Людина — це асиметрія. Немає двох однакових людей. Усі ми — результат унікальних біографій, досвідів, впливів. Симетрія — це лише мить: або початок чогось нового, або його кінець. Все, що живе — асиметричне. І саме ця асиметрія створює динаміку, розвиток, еволюцію. Слова, сенси, рішення — усе повинно бути гнучким, адаптивним, справжнім. У цьому й полягає суть мови як феномену буття.

Мова — це наш інструмент творення реальності. Нею ми формуємо візії, місії, сенси. Коли ми говоримо — ми діємо. І тому важливо, щоб ми вміли творити власні слова або наповнювати старі слова новими значеннями. Так ми творимо простір, у якому є місце для майбутнього.

Асиметрія — це не вада, це шлях. Вона дозволяє бачити більше, розуміти глибше, діяти відповідальніше. Українська мова — це мова нації, яка пережила колоніалізм, але зберегла гідність. І саме через мову ми приречені — відбутися.