Андрій Дахній, український історик філософії, перекладач. Доктор філософських наук. Завідувач кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка, доцент.  

Зародження концепції справедливості

Поняття відповідальності має глибоке коріння, зокрема у протестантській етиці, яка відіграла значну роль у формуванні принципів справедливості в сучасному західному світі. Але перш за все, якщо говорити про західну цивілізацію, варто звернутися до її джерел — давньогрецької культури, де формується перша концепція справедливості.

Першим мислителем, якого слід згадати у цьому контексті, є давньогрецький епічний поет Гесіод. Хоча він менш відомий за Гомера, Гесіод заслуговує на увагу, оскільки був першим, хто серйозно заговорив про справедливість як про закономірність, що об’єднує та тримає космос. У своїй поемі «Теогонія» він описує походження богів і космосу, який виникає з хаосу. Але особливе значення має його поема «Роботи й дні», де вперше з’являється поняття справедливості. Гесіод називає справедливість «Діке», донькою Зевса і Феміди, встановлюючи паралелі між Фемідою, богинею правосуддя, та Діке, богинею справедливості.

З переходом від епічної поезії до філософії, ми бачимо трансформацію від міфу до логосу. На філософському рівні ідея справедливості отримує подальшу обробку. Серед перших філософів, про яких варто згадати, є Анаксимандр. Саме його фраза є першою зафіксованою філософською думкою на Заході, і вона містить ідею справедливості: «Звідки речі беруть своє походження, туди ж вони повинні повернутися, сплативши пеню за несправедливість згідно з порядком часу».

Анаксимандр стверджував, що у світі існує несправедливість, і вона повинна бути покарана, а все має повернутися до свого початку — апейрона, безмежного джерела всього сущого. Ця ідея покарання несправедливості, конфронтації у фізичному світі та її вирішення є важливим аспектом його філософії.

Анаксимандр належав до Мілетської школи, однієї з перших філософських шкіл Давньої Греції, разом з іншими її ключовими фігурами — Фалесом та Анаксименом.

Далі ми переходимо до ще одного вагомого мислителя Давньої Греції — Парменіда. Він належав не до Мілетської школи, як Анаксимандр, а до Елейської. Географічно це означає, що Мілетська школа представляла іонійську натурфілософію, тоді як Елейська школа, засновником якої був Парменід, пов’язана з італійською філософією, себто грецькою філософією, що розвивалась на Півдні Апеннінського півострова та Сицилії. Хоча Парменід належав до іншої філософської традиції, це не заважало йому також розглядати питання справедливості.

Парменід стверджував, що шлях до істинного буття, який відкривається філософу, супроводжується богинею Діке — богинею справедливості. Цим Парменід вказував на тісний зв’язок між істинним і справедливим, і ця ідея пізніше була розвинута Платоном, який говорив про чотири верховні ідеї: красу, благо (добро), істину та справедливість. Платон зближав ідеї істини та справедливості, але Парменід був першим, хто підкреслив, що філософ, шукаючи істину, отримує допомогу від богині справедливості. Тобто істина не може суперечити справедливості, і навпаки.

Цей зв’язок між справедливістю та істиною має важливе значення, коли ми обговорюємо етичні питання і прийняття рішень. Як приклад, можна згадати ситуацію з болісними, але стратегічно правильними рішеннями, які можуть виглядати несправедливими для окремих людей, хоча їх приймають з міркувань істини та вищого блага.

Парменід був важливим представником досократівської філософії, до якої також належать Анаксимандр і Піфагор. Піфагор, який представляв ще одну філософську школу, також звертав увагу на питання справедливості. Його ідеї мали пророчий характер, оскільки він вважав, що архе (перше начало світу) — це число. У нашій сучасній цифровій цивілізації ми бачимо цікаві паралелі з його ідеями.

Піфагор не тільки говорив про числа, але й вказував на кореляції між числами та геометричними фігурами. Наприклад, число 4 відповідає геометричній фігурі — квадрату, який символізує рівність, оскільки квадрат має чотири рівні кути та чотири рівні сторони.

Піфагор стверджував, що від рівності ми повинні йти до справедливості. Цікаво вибудовується логічна схема: від числа 4 до квадрата, від квадрата до рівності, а від рівності — до справедливості. Якщо для Парменіда справедливе й істинне були тотожними, то для Піфагора справедливе дорівнювало рівному. Це одна з ключових ідей, яка згодом стане фундаментальною для західної цивілізації.

Справедливість, за Піфагором, — це дотримання певних правил, за якими живе суспільство, і ці правила мають бути однаковими для всіх. Порушень законів не може бути, і ніхто не може бути «рівнішим» за інших, як саркастично зазначав Джордж Орвел у своїх антиутопіях.

Отже, стародавні греки вже почали формулювати різні аспекти справедливості: несправедливість має бути покарана, справедливе тотожне істинному, і справедливість пов’язана з рівноправністю.

Говорячи про західну цивілізацію, ми не можемо обійти ключову фігуру — Сократа. Хоча сам Сократ не залишив писемних джерел, ми знаємо про нього завдяки свідченням інших. У своїх діалогах Сократ часто обговорював питання справедливого і несправедливого. Особливо цікаво, коли він сам опинився на суді, де його звинуватили у непошануванні олімпійських богів і розбещенні молоді.

Сократ відмовився від послуг адвоката і захищав себе сам, намагаючись довести свою невинуватість. Однак, попри це, суд Афін засудив його до смерті невеликою більшістю голосів. В одному з ранніх діалогів Платона — «Крітон» — Сократ, перебуваючи у в’язниці та чекаючи на виконання вироку, отримує пропозицію втекти. Однак він рішуче відмовляється, вважаючи, що повинен підкоритися закону, навіть якщо це призведе до його смерті.

Сократ, коли йому запропонували втечу з в’язниці, відмовився, пояснюючи це тим, що він є законослухняним громадянином Афін і не може порушувати законів свого міста. Навіть маючи можливість втекти, він вирішив залишитися, показуючи свою відданість закону та демонструючи, що не боїться ані смерті, ані несправедливого покарання. Це покарання було виконане, і Сократ став символом законослухняності та моральної стійкості.

Його найздібніший учень Платон дуже болісно пережив смерть свого вчителя. Платон вважав, що Афіни зганьбили себе вбивством невинного Сократа, і це спонукало його до пошуків оптимальної організації суспільства. Розчарований у демократії, яка засудила Сократа, Платон шукав альтернативні форми правління, зокрема намагався реалізувати свої ідеї в Сіракузах на Сицилії, але зазнав невдачі. Його спроба створити ідеальну державу не увінчалася успіхом, і деякі критики вважають, що його підхід призвів до створення моделей закритих, навіть тоталітарних суспільств.

Арістотель та його роль у розвитку філософії

Після Платона важливу роль у розвитку філософії відіграв Арістотель, учень Платона, який критикував його ідеї. Арістотель вивчив понад 140 типів державної організації та намагався знайти найкращу форму правління, яку він називав політією — проміжною між демократією та іншими формами. Важливим є те, що Арістотель підходив до проблеми справедливості через призму рівності та законності, що він детально розглядав у своїй праці «Нікомахова етика», особливо в п’ятій книзі, де він обговорює ці поняття.

Арістотель також робить важливе розрізнення між теоретичною та практичною мудрістю. Теоретична мудрість, або «Софія», вивчає те, що не може бути змінено (наприклад, закони природи), тоді як практична мудрість, або «Фронезіс», зосереджена на тому, що може і повинно бути змінено на краще. Це розрізнення є фундаментальним для Арістотелевої філософії, а «Фронезіс», або практична мудрість, у латині перекладається як «пруденція», що має зв’язок з правовою наукою — юриспруденцією.

Політика й етика — це ключові практичні дисципліни, які мають справу саме із практичною мудрістю.

За Арістотелем, будь-яка етична система, як і політична організація суспільства, повинні ґрунтуватися на поняттях суспільного блага та справедливості. Арістотель стверджує, що людина може вважати себе моральною істотою лише тоді, коли вона активно бере участь у житті суспільства. Якщо вона ізолюється від спільноти та не долучається до соціальних процесів, вона втрачає свою роль повноцінного громадянина.

Арістотель особливо наголошував, що закони мають забезпечувати рівність і справедливість для всіх членів суспільства. Це ідея, яка згодом переростає в одну з основоположних в західній філософії: правова система повинна будуватися на засадах блага і справедливості. Така система має включати моральні принципи в саму суть політичної організації. 

Важливо також відзначити зв’язок між давньогрецькою та римською цивілізаціями в питанні правосуддя: грецька богиня Феміда та римська Юстиція втілюють подібні ідеї справедливості й правопорядку.

У Середньовіччі ця ідея була розвинута Данте Аліг’єрі, який у своїй «Божественній комедії» описує людину як істоту, що прагне до справедливості, еволюціонуючи від низького стану до високого. Данте показує цей шлях через образ «ангельського метелика», що символізує духовне зростання людини на шляху до справедливості.

Згодом у Новий час західна правова думка отримала нові форми завдяки мислителям, як Джон Лок та Шарль-Луї Монтеск’є, які розробили концепції розподілу влади та правової держави. Джон Лок, зокрема, заклав основи теорії поділу влади на три гілки — законодавчу, виконавчу та судову — які мають врівноважувати одна одну. Монтеск’є розвивав цю ідею у своїй праці «Про дух законів», де обґрунтовував важливість рівноваги в політичній системі.

Жан-Жак Руссо, ще один видатний мислитель, також зробив значний внесок у розвиток правових концепцій. У своїй праці, де він аналізував джерела нерівності, Руссо стверджував, що людина народжується вільною, але цивілізація і приватна власність зумовлюють виникнення нерівності. Хоча його ідея «природної свободи» є досить суперечливою, Руссо висунув важливі тези щодо впливу суспільства на людину та справедливість.

Далі ми повертаємося до ідеї рівності, яку порушував Піфагор, зокрема в контексті зв’язку справедливості з рівністю. Жан-Жак Руссо також наголошує на необхідності рівності та висуває ідею «загальної волі» — волонте женераль, яка відображає спільні інтереси суспільства. Він також розвиває концепцію «суспільного договору» (контра-соціаль), або соціального контракту, згідно з яким усі громадяни мають рівні права та обов’язки.

Ці ідеї знайшли своє продовження під час Великої французької революції 1789 року, яка утверджувала принципи «Свобода, Рівність, Братерство» (Liberté, Égalité, Fraternité). Рівність стала ключовою частиною справедливого суспільства, що передбачає рівний доступ до можливостей і рівність перед законом. Хоча ідеали революції були потьмарені диктатурою та невинними жертвами, ці принципи назавжди змінили політичне життя Європи.

Подальший розвиток ідей справедливості знайшов своє відображення в працях мислителів, таких як Томас Гоббс і Цицерон. Останній висловив парадоксальну думку про те, що всі люди мають бути «рабами законів», тобто однаково підкорятися правовим нормам, що забезпечують справедливість.

У XX столітті ідеї справедливості розвивалися далі завдяки таким філософам, як Джон Роулс. У своїй «Теорії справедливості» Роулс спирається на категоричний імператив Іммануїла Канта, стверджуючи, що всі люди мають бути рівноправними партнерами, і ніхто не повинен використовувати іншу людину як засіб для досягнення своїх цілей. Справедливість для Роулса полягає в рівності можливостей і справедливості у всіх суспільних процедурах.

Ці ідеї також тісно пов’язані з римською концепцією юстиції (justice), що акцентує на процедурному аспекті справедливості, та з англійською концепцією «fairness», яку важко перекласти одним словом. Це поняття охоплює такі значення, як шляхетність, неупередженість, благородство, та чесна гра (fair play). 

Дотримання чесних правил гри, як важлива цінність, є основою для побудови правової системи, яка гарантує свободу (freedom), гідність (dignity) і справедливість у західній цивілізації.

Амбівалентність розуміння рівності

Рівність можна трактувати по-різному, іноді у спотвореному значенні. І тут не оминути згадки про нашого північно-східного сусіда, де справедливість сприймається дуже специфічно.

Відштовхуючись від класики, згадаємо роман Льва Толстого «Війна і мир». У ньому є цікавий діалог між Андрієм Болконським і П’єром Безуховим. Болконський говорить: «Люди завжди помилялись і будуть помилятися, особливо щодо того, що вони вважають справедливим чи несправедливим». 

Таким чином П’єр намагається заперечити, стверджуючи, що несправедливість — це те, що є злом для іншої людини. Однак князь Андрій відповідає, що ми не завжди знаємо, як зло сприймається на практиці. Він підсумовує, що є лише два справжні зла — докори сумління і хвороба, і саме відсутність цих двох нещасть визначає щастя.

Цей діалог відображає хитке сприйняття справедливості, яке є вкрай суб’єктивним. І якщо ми говоримо про російське трактування цих понять, то варто згадати Фрідріха Ніцше і його поняття «ресентименту» – почуття заздрості та озлобленості, спрямоване на тих, хто успішніший або сильніший. 

Ніцше розрізняв дві моралі — мораль панів і мораль рабів. Він підкреслював, що мораль рабів зводиться до прагнення опустити інших до свого рівня. Цей процес можна побачити у багатьох прикладах, таких як відомий вислів Шарікова з «Собачого серця» Булгакова: «Взяти все і поділити».

Це спотворене сприйняття справедливості, коли рівність полягає не в піднесенні до вищого рівня, а у зведенні всіх до одного — нижчого. Згадаємо досвід Бучі, коли місцеві жителі постраждали через те, що, за словами загарбників, «сміли так добре жити». Це яскравий приклад, коли рівність використовується як інструмент для знищення будь-якої відмінності чи успіху.

Коли говоримо про рівність і справедливість, важливо пам’ятати, що за зовнішніми проявами рівності можуть ховатися деструктивні й руйнівні сили. Ніцше це передбачав і висловлював через метафору тарантула — комахи, що заздрісно намагається все підпорядкувати собі. Цей образ дуже влучно ілюструє ті механізми заздрості й помсти, що мають місце в деяких ментальних структурах.

Таким чином, говорячи про рівність і справедливість, потрібно бути обачним і не допускати, щоб ці поняття спотворювалися в руйнівні ідеї.