Денис Коляда — експерт з взаємодії держави з релігійними організаціями. Випускник Українського католицького університету, але протестант за віросповіданням, певний час був консультантом з релігійних питань в уряді. Українець, який почав активно контактувати з Папою Франциском щодо російсько-української війни.

Управління, якщо подивитися глибше, є системою зв’язків. Сама етимологія слова «релігія» вказує на «зв’язок» (від латинського religare — зв’язувати). Релігійні моделі формують певні правила, що дозволяють людині комунікувати з вищими силами. Цікаво, що ці правила знаходять відображення й у світських управлінських підходах.

У книзі прем’єр-міністра Ізраїлю Давида Бен-Гуріона «Маленьких мрій не буває» є цікава цитата: «Колись ми провели 40 років у пустелі, щоб дістатися до Землі обітованої. А тепер ми повернулися до цієї землі, щоб перетворити її на Землю обітовану». Цей підхід показує, як релігія формує національну ідею та стратегії розвитку. Сьогодні Ізраїль — один із найбільш розвинених регіонів Близького Сходу, що демонструє силу моделювання майбутнього на основі цінностей та віри.

Ще один важливий приклад — вибори у США, і доля світу залежить від результатів цієї події. Це відображає полярність світу, де глобальні процеси впливають на всі рівні.

Таким чином, управління, релігія й філософія переплітаються. Ми живемо у багатовекторному світі, який базується на системах зв’язків — між людьми, країнами та ідеями. Це і є основою будь-якої успішної стратегії.

Мойсей як законодавець

У нашій культурі моделі світобудови мають великий вплив на суспільство, навіть якщо ми не завжди усвідомлюємо їх присутність. Вони формують наше сприйняття справедливості, делегування влади й навіть самої державності. У цьому контексті особливу роль відіграють архетипи, закладені в релігійній традиції, зокрема біблійні історії.

Наприклад, у Біблії ми бачимо три ключові постаті: Мойсея, царя Соломона та Ісуса Христа. Кожен із них є символом і певною мірою архетипом, який впливав на формування понять про управління, лідерство та суспільний договір.

Мойсей — одна з центральних постатей Біблії, часто асоційований із законом. Він є автором так званого Закону Мойсея, що включає перші п’ять книг Біблії, відомі як Тора. Історія його життя має три етапи по 40 років, які символізують різні стадії становлення особистості:

1. Перші 40 років він провів при дворі фараона, здобувши освіту та знання єгипетської культури.
2. Наступні 40 років він був пастухом у пустелі, що стало важливим етапом його духовного та життєвого зростання.
3. Останні 40 років він був лідером народу Ізраїлю, вивівши його з єгипетського рабства та заклавши основу державності.

Число 40 у біблійній традиції має глибокий символізм. Воно часто пов’язане з періодами випробувань, очищення чи підготовки до нових етапів. У житті Мойсея ці три періоди по 40 років символізують навчання, смирення та виконання покликання.

Цікаво, що саме досвід пастуха став основоположним для формування лідера. Образ пастуха символізує мудрість, терпіння та турботу про людей, що пізніше втілилось у правлінні царя Давида та риторичних висловлюваннях Ісуса Христа.

Повертаючись до Мойсея, важливо підкреслити ключовий момент: для створення держави необхідно було мати закон. У Біблії цей принцип виражений через момент отримання десяти заповідей на горі Синай. Закон став основою суспільного договору, що формував єврейське суспільство як єдине ціле.

Суспільний договір як прототип держави

Ідея заповіту (угоди між Богом і народом) є прообразом сучасного суспільного договору. Біблійний заповіт виходить за рамки особистого волевиявлення; це договір, що об’єднує громаду на основі спільних цінностей і законів. Цей принцип пізніше став фундаментальним для розуміння справедливості та права в багатьох культурах.

Мойсей, як і цар Давид та Ісус Христос, репрезентують різні аспекти лідерства: законодавство, державну мудрість і жертовну любов до людей. Їхні історії нагадують, що будь-яке стійке суспільство потребує законів, лідерів і єдності навколо моральних принципів.

Таким чином, біблійні архетипи лідерства, закону та суспільного договору не тільки формували релігійну традицію, але й впливали на розвиток політичної та соціальної думки, закладаючи основи сучасного розуміння державності й управління.

Біблійні принципи в управлінні

Історія Мойсея та Соломона вчить нас ключовим аспектам управління: делегування, довіра, легітимність, баланс прав і обов’язків. Ці принципи залишаються актуальними й у сучасних суспільних та управлінських системах.

Мойсей, очолюючи ізраїльський народ, постав перед труднощами в управлінні через обсяг завдань. Його тесть, мудра людина, порадив делегувати частину відповідальності.

Основна ідея: одна людина не може ефективно виконувати всі обов’язки самотужки.

Мойсей створив систему, засновану на:

• Єрархії: вибір людей із високою репутацією, які мають довіру громади.
• Розподілі обов’язків: справи різної складності передавалися відповідним групам.
• Зменшенні навантаження: ключові питання залишалися за лідером, а менш важливі передавалися іншим.

Ця модель стала основою ефективного управління і збереження як суспільного порядку, так і здоров’я самого лідера.

Водночас репутація тих, хто виконує суддівські чи управлінські функції, є основним елементом довіри до системи. У сучасному контексті це співвідноситься з принципами прозорості та відповідальності.

Біблійний приклад з єврейської традиції підкреслює важливість суспільного договору: сторони конфлікту обирали суддю, якого всі визнавали нейтральним і справедливим. Рішення цього судді було обов’язковим для виконання, а відмова могла призвести до виключення із громади.

Ізраїльтяни згодом перейшли від суддівської системи до монархії, що вимагало нових умов, зокрема податків і обов’язків перед державою. Основна ідея полягала в тому, що права та обов’язки громадян мають балансуватися. Для забезпечення безпеки необхідно прийняти часткову втрату автономії.

Проте система влади ефективна тільки тоді, коли вона базується на довірі. У будь-якій моделі управління, від біблійної до сучасної, довіра — основа суспільного устрою.

Соломон показав приклад мудрого лідера. Як цар Ізраїлю він втілював приклад управління, де важливим було як дотримання принципів справедливості, так і символізм передачі влади. Цей принцип зберігається і в сучасних демократичних системах, де легітимність базується на підтримці суспільства.

Коронація британського монарха є однією з найважливіших церемоній, наповненою багатовіковим символізмом. Головним елементом є обряд помазання, який виконує архієпископ. Помазання символізує обрання монарха Богом і наділення його владою. Цей ритуал має свої корені в біблійних традиціях, зокрема в історії Соломона, коли Бог запитав молодого царя, чого він бажає. Той, не просячи багатства чи довгого життя, звернувся за мудрістю, щоб правити справедливо. Це бажання сподобалося Богу, і він нагородив Соломона мудрістю, а також усім тим, чого той не просив.

Символізм коронації показує зв’язок між релігією, владою і суспільством. Окрім духовного аспекту, церемонія є нагадуванням про обов’язки монарха перед своїм народом. Король чи королева не просто володарюють, а й служать своєму народові, що перегукується з християнською моделлю лідерства, яку проповідував Ісус Христос. Він навчав, що головна роль лідера — служіння.

Так само як Соломон розв’язував складні питання правосуддя, наприклад, у випадку суперечки між двома жінками за дитину, так і сучасні лідери повинні бути мудрими й справедливими. Той випадок із Соломоном, коли він запропонував поділити дитину навпіл, показує важливість людяності: справжня мати готова відмовитися від дитини, аби врятувати її. Це рішення стало символом мудрості та справедливості.

Переносимо цю ідею на сучасність: демократія, якою б складною вона не була, надає можливість обирати лідерів, які повинні служити своєму народу. Незалежно від результатів виборів, демократія залишається найважливішим здобутком. Вона дозволяє суспільству формувати владу через вибір і відповідальність.

У глобальному контексті управління базується на мудрості, моральності та служінні. Релігійні ідеї, зокрема християнські, надають нам важливі орієнтири: царство Боже, про яке говорив Ісус, — це ідеал, у якому справедливість, любов і служіння стають основою суспільства. Ці принципи залишаються актуальними й сьогодні, формуючи ідеали управління як на рівні держави, так і в особистих відносинах.

Служіння як основа лідерства

Суть управління та легітимності держави в сучасному суспільстві тісно пов’язана із взаємодією влади, служіння та відповідальності.

Держава, особливо в історичних імперіях, наприклад, Російській імперії, завжди потребувала ідеї, що об’єднує. Нею ставала персоніфікація влади в особі монарха – імператора, який символізував єдність. Монарх, як «будівничий зв’язків», слугував центром цієї ідеї. У сьогоденні спільна ідея залишається фундаментом для стабільності держави.

Наприклад, Британська монархія і сьогодні зберігає роль символу єдності, попри обмеження реальних повноважень корони. Монарх є мостом між країнами Співдружності, такими як Канада, Австралія та інші. Це показує, як символізм, укорінений у традиціях, може зберігати свою важливість навіть у сучасній демократичній системі.

Концепція служіння походить із християнських традицій, де Ісус Христос наголошував, що «хто хоче бути більшим, нехай буде слугою всіх». Цей принцип має застосування і в сучасному моделюванні управління. 

Лідерство передбачає відповідальність не лише за себе, але й за суспільство. Чим більше влади, тим більша відповідальність і потреба служити.

Успішне управління базується на здатності делегувати відповідальність. Делегування через легітимність створює ефективну модель організації, де головний принцип – це служіння для досягнення спільного блага.

Військова легітимність у час війни

Сучасна Україна на прикладі війни демонструє, як легітимність базується на реальних вчинках і жертвах. Військові отримують найбільший рівень довіри, адже саме від їхніх дій залежить існування держави. Це пояснює, чому довіра до армії може перевищувати довіру до обраних політиків.

Проте постає питання: що буде після завершення війни? Легітимність, здобута через самопожертву, потребуватиме адаптації до мирного життя, щоб уникнути кризи довіри до інститутів держави.

Сьогодні існує певний дисонанс у суспільному договорі. Ми вимагаємо прав, але часто забуваємо про обов’язки. Держава має забезпечувати безпеку та добробут, однак це можливо лише за умови відповідального ставлення громадян.

Традиція служіння, заснована на відповідальності за інших, є основою для побудови стабільної держави. Легітимність влади залежить від довіри суспільства, яку потрібно підтримувати не лише через символізм, але й через конкретні дії.

У контексті сьогодення головне завдання – зберігати баланс між правами та обов’язками, формувати довіру через прозорість і служіння суспільству. Це забезпечить стійкість держави й після завершення теперішніх викликів.